The Telegraph: Питання, яке ніхто не наважується поставити Володимиру Путіну

Про це йдеться в авторській колонці Френсіса Дірнлі для The Telegraph, переклад якої наводить Еспресо.

В останній робочий тиждень перед Різдвом лідери ЄС зібралися на зустріч, яка може виявитися історичною - але не з тих причин, на які вони сподівалися.

Під керівництвом Каї Каллас - колишньої прем’єрки Естонії, а нині рішучої очільниці зовнішньої політики та безпеки ЄС - лідери підтвердили свою підтримку Києву. Президент Європейської ради Антоніу Кошта заявив, що "лише Україна може визначати умови миру", а президентка Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн наголосила на необхідності підтримки президента Зеленського, натякнувши на прогрес у процесі вступу України до ЄС.

Однак те, що зробило саміт історичним, було не продемонстроване єднання, а розкол, який швидко настав після нього.

"У межах ЄС немає консенсусу, а якщо немає консенсусу, ви не можете діяти від імені Європейської ради", – заявив прем’єр-міністр Угорщини Віктор Орбан, який давно є перешкодою для спроб сформувати узгоджену європейську позицію щодо Росії.

Додаючи занепокоєння, фон дер Ляєн зізналася: "Нам також потрібно знати більше про плани наступної адміністрації США щодо ЄС".

І ось у цьому й полягає суть справи. Незважаючи на понад рік попереджень, що президентство Трампа може стати реальністю, Європа так і не змогла розробити міцну незалежну стратегію у 2024 році, менш залежну від США. Тепер доля Європи - і доля України - залишається прив'язаною до доброї волі союзника, який незабаром може виявитися ненадійним.

Історики, ймовірно, озирнуться на цю зустріч як на визнання Європою, що вона залишила собі єдиний вихід - сподіватися на святкове диво з Атлантики, сподіваючись, що Дональд Трамп незабаром укладе вигідну мирну угоду з Володимиром Путіним.

Але все це ґрунтується на одному великому припущенні - що Росія серйозно сяде за стіл переговорів на початку 2025 року. Здається, ніхто не ставить собі питання: а що, якщо цього не станеться?

З огляду на динаміку на полі бою та цілі Москви, багато хто переконливо стверджує, що Путін буде продовжувати війну стільки, скільки дозволятиме йому економіка. Кремль може демонструвати примирливу позицію в січні, заявляючи про готовність до змістовних переговорів, але що, якщо його пропозиції будуть неприйнятними для України та її союзників?

Це важливе питання, яке, здається, Європа майже повністю ігнорує. Для Америки вибір може бути простим: відмовитись від участі у конфлікті. Що ж тоді робити Європі, яка не змогла належним чином підготуватися до такого сценарію, але не може дозволити Києву впасти?

Розмірковуючи над цією безвихідною ситуацією, я згадую заклик Вудро Вільсона 1917 року: "Тільки мирна Європа може бути стабільною Європою. Повинен бути не баланс сил, а об'єднання сил; не організоване суперництво, а організований спільний мир". Хоча Ліга Націй Вільсона зазнала невдачі, його віра у вищі цінності, а не у грубу силу, пережила її, особливо після створення ООН наприкінці Другої світової війни. Проте сьогодні багато хто на Заході, здається, відмовився від цих принципів, натомість перейшовши на мову жорсткої сили - "баланс сил" і "сфери впливу" - терміни, які ми чуємо занадто часто.

Такі ідеї дають авторитарним режимам моральне підґрунтя, дозволяючи їм претендувати на легітимність там, де її немає. Відмова від дотримання принципу, що народ має право визначати власне майбутнє, рівнозначна відмові від самої демократії. Проте багато хто так і робить, стверджуючи, що "НАТО занадто наблизилося до Росії – Путін має право бути незадоволеним". Україна на виборах обрала майбутнє ближче до Європи і якомога далі від своїх колишніх імперіалістичних господарів. Путін не мав права на силове втручання, навіть якщо вас влаштовує, що вами керують за нормами дев'ятнадцятого століття.

Я згадую про це тому, що з морального погляду Захід не повинен вести переговори; він повинен прагнути до поразки Росії. Відмова від цього свідчить про небезпечну мовчазну згоду, побудовану на хибних ідеях.

Навіть якщо переговори відбудуться, наслідки можуть бути справді сумними. Росія може відмовитися від переговорів, залишивши Європу не готовою самотужки озброїти Україну, тоді як Трамп відмовить їй у підтримці. Або ж Путін може вдавати добру волю, затягуючи переговори, поки триває війна, лише для того, щоб запропонувати жахливий компроміс: віддати території без жодних значущих гарантій безпеки, які Україна чи Європа могли б прийняти.

Нещодавні геополітичні зміни – зокрема крах одного з найжорстокіших режимів на Близькому Сході – дали впевненість тим, хто стверджує, що диктатури виглядають сильними, поки раптово не руйнуються. Наслідки цього дійсно значні, особливо з урахуванням того, що Дональд Трамп готується повернутися в Білий дім: людина, яка підтримує переможців. Недавні поразки Росії можуть змусити його розглядати Москву як тягар, особливо якщо її економіка потрапить у вільне падіння, як прогнозують деякі. Уже зараз рубль слабшає, основні товари стають непомірно дорогими, а витрати на оборону стрімко зростають. Це не може тривати довго. Але чи достатньо довго це може продовжуватися?

У найкращому випадку, якщо Росія відмовиться від серйозних переговорів, наратив може змінитися, виставляючи Москву, а не Київ, головною перешкодою на шляху до миру. Це може стати моментом, коли Вашингтон вирішить посилити підтримку України, зміцнивши її позиції на полі бою та потенційно змусивши Москву до серйозних переговорів.

Але це найоптимістичніший сценарій – і навіть він передбачає довшу криваву війну. Ось чому для Європи стало таким катастрофічним не продемонструвати свою здатність – як в моральному, так і в військовому плані – підтримати Україну не тільки у боротьбі, але й у потенційній перемозі.

Коли ви поступаєтесь у суперечках, ви врешті-решт поступаєтесь територією. Така ціна бездіяльності. І гинуть невинні люди.