Я памʼятаю евакуаційні потяги лютого — березня 22 року. Забиті заплаканими жінками та дітьми, з переносками з котами й собаками. Перелякані, змерзлі люди їхали в нікуди. А комусь вже немає куди повертатися.
Ті, кому вдалося вирватися з Ірпеня і Бучі через розбитий міст, тікали туди, де діти не сидітимуть в підвалах.
Кілька моїх подруг виїхали, бо вони, в першу чергу, мами, які обрали безпеку дітей. Й хто сміє їх засуджувати?
Щоразу, коли мої діти спускаються в школі в бомбосховище чи вночі сплять в коридорі, а будинок ходить ходуном, я запитую себе, чи маю рацію.
Читайте також: Чому нардепи шукають можливості утекти
Кілька моїх знайомих-депутаток місцевих рад склали мандати й теж виїхали, в тому числі через недолугу постанову уряду про заборону на перетин кордону жінкам, що працюють в органах влади. До безпекових страхів додалося приниження і необґрунтоване порушення прав. Заяви ОП точно додають їм мотивацію повернутися?
Чому балаболів з ОП нічого не навчив лютий 22-го? Й чому вони з такою легкістю розпоряджаються життями інших людей, розповідаючи їм, як правильно.
Західна допомога скорочується. Й на цьому фоні самим закликати припинити підтримувати українців?
Читайте також: Чому Зеленський хейтить біженців
Так, наш пріоритет сьогодні — військова допомога. Це найважливіше! То, можливо, варто звернутися до українців, які тимчасово отримали прихисток, із закликом проводити акції та мітинги на підтримку України. Як виходили в усіх світових столицях весною 22.
Так, в нас страшні проблеми в економіці. То, може, припинити кошмарити бізнес?
Якщо влада збирається повертати мільйони біженців закликами до партнерів вигнати українців з країн перебування, це створить абсолютно інший ефект.
Про автора: Ірина Геращенко, народний депутат України, фракція "Європейська Солідарність"
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.