Адже вони ще в 90-х могли в Криму створити щось на кшталт Придністров’я чи Осетії.
І хоча конфлікт в Криму щодо поділу Чорноморського флоту мав місце і він міг перерости в щось серйозніше, але на прямий воєнний конфлікт з Україною вони тоді не наважились. Чому?
Бо після розпаду Радянського Союзу Україна отримала потужну армію, яка була трохи слабша, ніж російська. Також разом з цим, Україна отримала потужний ВПК. І будь-яка війна з таким сильним супротивником могла обернутись серйозними проблемами для самої Росії.
Розсудливість перемогла, бо тоді Росія була ще не готова кинути виклик Україні. А замість цього почала війну проти слабкіших супротивників — Грузії, Молдові та Чечні.
З іншого боку, в довгостроковій перспективі вони бачили неминучість зіткнення з Україною і почали підготовку до цієї війни.
Читайте також: Демонтаж Росії став напрямком роботи українського уряду
Насамперед через посилення власної армії. І воно хоч не було ефективним, враховуючи витрачені кошти, але все ж мало певні наслідки.
А також окремо вони почали робити все, щоб ослабити міць та боєздатність української армії. І робили все це через впровадження власної агентури в вищі гілки влади в Україні. Це для них було нескладно, враховуючи корумпованість наших високопосадовців і те, що наші більше цікавились якимись власними шкурними інтересами, ніж державною стратегією. І хтось став просто корисним ідіотом, а хтось відвертим зрадником.
Саме через цю агентуру Росія почала впроваджувати вигідний для неї курс. Він стосувався таких методів впливу:
Досить велику послугу росіянам зробили й наші власні реформатори, які взяли курс на ринкову економіку. І все що було неефективне для них, то воно поступово знищувалось.
Читайте також: Якби міністр вчив історію...
Звичайно, в певному ступені, це був симбіоз саботажу інструментів та ринкової парадигми. Без інструментів компанії не могли виробляти велику кількість продукції, вчасно виконувати зобов’язання, і це підривало як репутацію, так і фінансовий стан. А для реформаторів, які ніколи глибоко не копали причини цих проблем, це було доказом неефективності.
І ось завдяки декільком десятиріччям зміцнення власної армії та ослаблення української, вони наважились на агресію. Тут ще, напевно, зіграв фактор того, що Путін поспішав встигнути зробити задумане.
Хоча знову ж таки, навіть в цьому ослабленому стані Україна залишалась досить грізним супротивником. Можна згадати, як напередодні вторгнення окремі політики (напр., Патрушев) досить явно демонстрували знервованість.
Тому вся ця операція планувалась не тільки через ослаблення боєздатності армії, а й створення політичної нестабільності. І якщо боєздатність їм вдалось трохи підірвати, то в плані політичної нестабільності був повний провал. Російська агентура в Україні освоювала мільярди доларів і, звичайно, мала якось виправдати своє фінансування. Тому вони почали давати Кремлю хибну інформацію про політичну ситуацію в Україні. В Кремлі цій інформації вірили, бо в публічному полі бачили постійне невдоволення владою та реформами в Україні.
І вони самі себе переконали в тому, що це історичний шанс легко захопити Україну.
А далі ви все знаєте.
Єдиний висновок з цієї історії полягає в тому, що сильний ВПК та потужна армія — це запорука нашої подальшої безпеки.
Про автора: Павло Вернівський, економіст, експерт Інституту ім. Олександра Поля
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.