Цього року це був фільм "20 днів у Маріуполі" - перший український "Оскар" за весь час існування престижної премії Американської кіноакадемії.
Багато хто міг вважати, що ті, хто створював цю скорочену версію для широкої міжнародної аудиторії, намагалися насамперед запобігти політизації церемонії, зробити її цікавою для тих, хто далекий від політичних подій у різних країнах і регіонах світу. Однак минулого року, коли нагороду отримала стрічка "Навальний", ніхто навіть і не подумав вилучати її зі скороченої версії, як і виступ Юлії Навальної. І це абсолютно правильно, тому що документальне кіно якраз і досягає свого успіху, коли розповідає про критичні ситуації в житті того чи іншого суспільства, про особливі події й про особливих людей.
Саме з цього погляду "20 днів у Маріуполі" - це, можна сказати, одне з найбільших досягнень світової документалістики за останнє десятиріччя, навіть якщо не говорити про контекст російсько-української війни.
Читайте також: "Я б дуже хотіла, щоб цього фільму ніколи не було", – продюсерка "20 днів у Маріуполі" Василіса Степаненко
Адже це стрічка, яку автори робили у місті, яке намагалися захопити окупанти, буквально під час головних подій війни. І атмосфера стрічки, і герої стрічки – все це дійсно відтворює атмосферу масштабного конфлікту в Європі — однієї з найбільших війн після Другої світової війни. І автори фільму є свідками, фактично учасниками цих драматичних подій.
Чому ж тоді ті, хто створював цю скорочену версію церемонії, вирішили знехтувати перемогою стрічки "20 днів у Маріуполі"? Очевидно, від байдужості насамперед, від того, що велика частина західного суспільства навіть не стільки втомилася від російсько-української війни, скільки забула про цю війну. Для багатьох людей на Заході два роки війни – це достатньо, щоб трагічні події опинилися на периферії свідомості. Хоча б тому, що великих боїв немає, немає якихось новин і зміни лінії фронту, що російсько-українська війна вже не на перших шпальтах періодичних видань, не в головних новинах телевізійних каналів. Таким чином, для того, хто створював скорочену версію церемонії "Оскар", російсько-українська війна – це швидше за все історія, а не сьогодення. І тому він вирішив, що така історія про події, яких більше немає у випусках теленовин, навряд чи буде цікава для міжнародної аудиторії, яка також забула про російсько-українську війну.
І це дуже небезпечно – байдужість.
Тому що ми розуміємо, що події в російсько-українській війні тільки починають розгортатися, що глобалізація конфлікту ще попереду, що російсько-українська війна – це тільки перший акт зіткнення диктатур і демократій, що ядерна зброя, як та рушниця, "висить на стіні" й чекає свого смертоносного часу.
І, як і перед Другою світовою війною, на Заході навіть не усвідомлюють, смертельна загроза якого масштабу зараз загрожує цивілізованому світу, наскільки серйозними можуть бути наслідки неуваги до російсько-української війни для всіх тих, хто в Європі чи в США сподівається, що цивілізованому світу варто просто спостерігати за подіями, а не брати в них безпосередню участь.
А насправді "20 днів у Маріуполі" - це не просто літопис трагічної долі одного українського міста, яке вирішили захопити дикі загарбники. Це ще й фільм-попередження, що реально може бути з містами, якщо російсько-українська війна перетвориться на глобальне протистояння демократій і диктатур, і як такі лідери, як Путін, ставляться до людського життя, до міст, які вони бажають захопити.
Читайте також: Оскар для України: де тут держава?
Тут варто нагадати, що для російського президента і для його співвітчизників Маріуполь оголошувався звичайнісіньким російським містом, одним із центрів так званої Донецької народної республіки, анексованої РФ. І, не зважаючи на цей формальний, вигаданий статус, росіяни просто знищували – не чуже! – а своє місто.
Уявляєте собі, яка доля чекає на європейські міста в разі ядерного конфлікту між Росією і НАТО? Чи буде хтось у Москві думати про долю міст, які для російського військового командування, для президента Росії Путіна – тільки цілі для знищення?
І чи будуть росіяни думати про долю власних міст, якщо Захід вирішить відповісти на російську загрозу, коли до псевдоросійського Маріуполя росіяни поставилися з такою ж байдужістю?
Ні, якщо мова йде про знищення ворога, російське політичне керівництво, путіністи готові пожертвувати будь-якою кількістю життів громадян самої РФ, будь-яким російським містом – звичайно, якщо це не Москва.
Так що фільм-попередження мав би залишатися в будь-якому репортажі про вручення "Оскарів". Кожен мав би почути слова про те, що це перший фільм в історії оскарівської церемонії, автори якого дуже хотіли, щоб він не з’явився. Щоб не почалася велика війна на знищення їхньої рідної держави. Щоб українські міста не палали під ударами російських окупантів. Щоб українські громадяни не гинули під ракетними ударами й ударами безпілотників. Щоб велика країна в Європі не жила роками в очікуванні продовження воєнних дій, не розуміючи, коли закінчиться жах, який продовжується вже 10 років. І немає навіть перспективи якогось зрозумілого закінчення.
Так що, коли мова йде про попередження для всіх, про картину того, що може переживати людство в найближчі чорні й безвихідні десятиріччя, не варто нехтувати такими попередженнями. Хоча б для того, щоб усвідомити власне майбутнє.
Про автора. Віталій Портников, журналіст, лауреат Національної премії України ім. Шевченка
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.