"Я б дуже хотіла, щоб цього фільму ніколи не було", – продюсерка "20 днів у Маріуполі" Василіса Степаненко

Україна вперше отримала найпрестижнішу нагороду в кінематографі США — Оскар — за документальний фільм "20 днів у Маріуполі". Напередодні вручення цієї нагороди на ютуб каналі "Каміла Грабчук | ЛЮДИ" вийшла розмова із продюсеркою фільму Василісою Степаненко. 

Із дозволу авторки каналу ми підготували текстову версію для читачів Еспресо, над матеріалом працювала Рура Ольга.

Фотожурналіст Євген Малолєтка, відеожурналіст Мстислав Чернов та продюсерка Василіса Степаненко були єдиними представниками міжнародних медіа, які документували події в Маріуполі. Вони відзняли унікальні кадри-докази російського терору мирного населення. Ці кадри облетіли весь світ та принесли своїм авторам найпрестижнішу нагороду для журналістів — Пулітцерівську, і, зрештою, лягли в основу документальної стрічки "20 днів у Маріуполі", який отримав Оскара. На момент перебування в Маріуполі Василісі було 22 роки. 

З цього тексту ви дізнаєтесь:

• Як Василіса, Євген та Мстислав опинилися в Маріуполі
• Що було найгіршим під час перебування в місті
• Як вдалося виїхати з окупованого міста
• Як ставилась сім’я до такої ризикованої роботи доньки
• Як війна змінила Василісу та її ставлення до життя

Фото: Фейсбук-сторінка Василіси Степаненко

Розкажи про себе. Чому і як ти стала журналісткою?

Сама я Харкова. Вся моя родина в кількох поколіннях — харків’яни. Коли я була зовсім маленькою, то ставала на стільчик за вечерею і переповідала всі нещодавні новини. Мені завжди подобалося знімати, в школі робила репортажі та вітання на свята. Мене це завжди приваблювало. В серці відчувала, що хочу змінювати щось у цьому світі, боротися за права людей, допомагати тим, хто сам не може розв'язувати свої проблеми.

Мій дідусь — адвокат. Саме він надихнув мене стати журналісткою. Навіть свою першу роботу я знайшла завдяки йому. Дідусь працював з журналістами, давав коментарі, і я вирішила подивитись, як все це працює. Тоді вони мені й розповіли про місцевий телеканал Simon, де якраз шукали молодих кореспондентів. Вони брали навіть студентів, тому я вирішила спробувати себе. 

В кінці 2021 я звільнилась звідти, бо мені хотілось розвитку, росту та нових викликів, можливо, на всеукраїнському рівні. Відправляла резюме скрізь, але, мабуть, досвіду було недостатньо, адже отримувала багато відмов. Однак у мене було величезне бажання працювати.

Приблизно за місяць до початку повномасштабного вторгнення зі мною зв’язався Мстислав Чернов — ми з ним уже були знайомі, бо він також харків’янин. Мені  запропонували приєднатись до команди Associated Press. Вони якраз починали працювати над історією про те, що люди відчувають на фоні новин про можливий початок війни. Було вирішено розпочати саме з Харкова, тому що він знаходиться на кордоні з Росією. Я — місцева журналістка та точно знала, що де відбувається. У мене були контакти, герої, ідеї. Саме тому мені запропонували приєднатись до команди як продюсерці. 

Пам’ятаю, це було досить важко, тому що люди боялись говорити про війну. Вони не хотіли зізнаватись собі в тому, що це може статись, наче намагались приховати це. Це була важка історія. Але ми знайшли героїв, які все ж розповіли, що бояться початку війни, тому купили квитки на потяг до Львова. 

Також ми показували чи готові бомбосховища, і при одному з таких оглядів у медичному закладі до нас спустився лікар. Він дав нам інтерв’ю, в кінці якого сказав: “Але, якщо це почнеться, я візьму зброю та піду”. Мене це дуже вразило. 

А ти сама вірила, що війна почнеться?

Ні, я взагалі не вірила. Мені здавалось, що це якась фантастика. 

Після Харкова ми поїхали на Донеччину. За кілька днів до повномасштабного вторгнення росіяни обстріляли якесь прифронтове село, у жінки розбило будинок. Ми це знімали. Я пам’ятаю, як вона плакала. Я взагалі не могла повірити своїм очам, що це відбувається. Це зовсім не статистика, коли ти бачиш сльози цієї жінки. Тоді я ще не знала, що побачу це ще сотні разів. Після цього ми були в Бахмуті. 

Євген Малолєтка, Мстислав Чернов та Василіса Степаненко на прем'єрі фільму "20 днів у Маріуполі" в Харкові
Фото https://jetsetter.ua

До початку повномасштабного вторгнення я мала хобі — моделінг. Полюбляла моду, гарно вдягатись. Коли ми з Женею та Мстиславом працювали на Донеччині перед початком війни, ми вперше пішли у мілітарі магазин у Бахмуті. Там продавався тактичний одяг. Я тоді була вдягнута в джинси, з маленькою сумочкою, взагалі не була готова до війни. Тоді Мстислав запропонував купити мені штани, бо в них буде комфортніше та тепліше. Я подивилась них і подумала: "Який жах. Як це можна носити? Це не жіночно, не гарно". Але ми купили ці штани й з часом вони стали одягом, який я не знімаю.

23 лютого ми вже передбачали, що, якщо повномасштабна війна почнеться, скоріш за все, наступ буде саме на Сході, а Маріуполь стане ціллю номер один, як було це і раніше — у 2014 році.

У тебе не було досвіду роботи на фронті, от-от має початись війна і ви вирішуєте їхати в Маріуполь – одну з найгарячіших точок. Що керувало особисто тобою? Які були думки?

Я досить давно хотіла поїхати на Донеччину, але моя редакція навіть і не думала, що можна мене кудись відпустити. Казали, що я дівчинка, куди ж мені. Але, по-перше, принцип, яким я керуюсь, як журналіст, це важливість бути серед людей і в місці подій, щоб бачити все своїми очима. По-друге, я розуміла, що ми одна команда. Якщо ми вже працюємо разом, то ми будемо разом до кінця. Проте тоді я не усвідомлювала, що це буде настільки страшно та жорстоко.

23-го лютого ми прийняли це рішення. Ми не чули жодного пострілу, хоч і проїжджали попри всю передову. Приїхали вночі, десь о 3-й годині 24-го лютого. Я була відповідальна за пошук квартири й спеціально обрала одну на 9-му поверсі, щоб ми могли бачити, якщо щось станеться. Ми заселилися туди просто посеред ночі. Нас зустріла жінка-покоївка, вона передала нам ключ і, коли побачила нас та наші бронежилети, вона спитала: "А що, війна буде?". Тоді ми відповіли так, бо вже це відчували. 

За годину почався виступ Путіна. Не додивившись його, бо зрозуміли, що починається, ми вимкнули, вийшли на вулицю і почали документувати, що відбувається довкола. 

Це була десь 5-та година. Світало, але люди уже були на вулицях: хтось в черзі за бензином, хтось в магазинах. Багато хто вірив, що все буде добре, що росіяни підуть як 2014 році, але постріли вже було чутно десь на околицях міста. 

Чи пам’ятаєш той момент, коли ви зрозуміли, що ваша команда — єдині журналісти, які залишились у місті? 

Ми з квартири переїхали до готелю, в якому було досить багато преси. Вони всі залишались там. Там було гарне бомбосховище. Під готелем стояло багато машин преси. Але в якийсь день, повернувшись з лікарні, побачили, що машин з пресою немає. В цей момент ми зрозуміли, що залишились одні. Останнім був, здається, італійський журналіст, якому ми допомогли доїхати до пункту, звідки його евакуювали. Більше преси в місті ми не бачили.

Перші дні в Маріуполі були, можливо, навіть безпечніші, ніж в Харкові чи Києві. Але потім ми почали дізнаватись про перших поранених цивільних, яких везли з сіл навколо. Наприклад, у селищі Сартана, де йшли дуже сильні бої, було досить багато поранених та загиблих. Всі вони їхали саме в Маріуполь.

Ми потрапили до 2-ї обласної Маріупольської лікарні, щоб документувати події, де й провели потім десь тиждень. Для мене війна почалась саме з цієї лікарні. Вперше я побачила смерть дитини так близько. Я досі пам’ятаю крики та сльози її мами. Це зруйнувало мій світ.

Спершу нас не дуже хотіли пускати до лікарні, але після того випадку, один з лікарів підняв очі на камеру і сказав: "Покажіть очі цієї дитини Путіну. Нехай всі бачать, що коїться. Добре, що тут є преса".  

Кадр з фільму "20 днів у Маріуполі"

З того моменту ми стали частиною цієї лікарні. Лікарі працювали без відпочинку, майже не спали. Потім не стало медикаментів, у лікарні пропав зв’язок та світло — почалась гуманітарна катастрофа, бо навіть перевʼязки людям робили на підлозі. 

Чи пам’ятаєш, коли був перший авіаудар?

Пам’ятаю перший обстріл, коли я дійсно злякалась. Ми були в лікарні, десь на 7-му поверсі, намагались схопити звʼязок, щоб надіслати відео, тому сиділи з Мстиславом біля вікна. У той момент прилетіло біля лікарні. Почав здійматись дим. Ми вискочили з ним в коридор, люди всі попадали, притиснулись до підлоги, молилися і плакали. Ми теж, але все ж таки знімали. Мстислав навіть у такій ситуації, коли було дуже страшно, ніколи не вимикав камеру. 

Але найбільше запамʼятався  удар по пологовому будинку. Ми якраз виїхали, щоб знайти зв’язок і дізнатись, що відбувається в місті. Коли повертались, почався дуже сильний обстріл району. Було хмарно, і хтось з хлопців сказав, що сьогодні, можливо, вони не будуть обстрілювати. І тут за декілька секунд чуємо літак. Ми намагались сховатись, але всі двері були зачинені, тому просто присіли біля будинку і сподівались, що сюди не вдарить. 

Ця хвиля після удару … Я ні з чим не можу її порівняти. Вона просто руйнівна. Все скло навколо вибивається. Удар був важкий. І потім ми зрозуміли, що потрапило до пологового будинку. Всі ці моменти є у фільмі, бо Мстислав продовжував знімати.  

Ми не поїхали до пологового будинку втрьох. Хлопці направились туди, я чекала на них на тому самому місці. Ми часто розділялись, мене намагались залишити, щоб не ризикувати життям всіх.

Маріана – жінка на ваших кадрах – у фільмі видно, що вона була там, коли його обстріляли росіяни. Вона теж постраждала, не критично, на щастя. Потім вона почала працювати на російську пропаганду, розповідати, що там була якась база військових. Ти можеш пояснити чому? 

Їх перевезли в іншу лікарню. Вона тоді народила дитину. Її родичка, здається тітка, писала Євгену, питала, чи жива вона, шукала її. Що сталось з нею після цього я не знаю. 

У нас є родина Гусаків, яка під час авіаудару також були там. Донька була вагітна, батьки важко поранені, бо в момент удару знаходились на вулиці. Їх забрали до іншої лікарні. І  вагітна дівчина Анастасія, і її маленький брат та чоловік, залишились там. У фільмі є момент, де хлопчик виходить і кричить: "Де моя мама?".

Вони приїжджали на показ фільму до Берліну, до Варшави. Їм особисто дуже складно сприймати, коли бачать новини про Маріанну. Їм важко це зрозуміти, бо вони там знаходились. В них навіть шрами на обличчі залишилися. Вони просто чудом вижили. 

Кадр з фільму "20 днів у Маріуполі"

Як ухвалювали рішення залишитись надовше? 

Коли ще був зв’язок, мені зателефонувала моя бабуся, запитала, чому я досі в Маріуполі, місто ж оточують! Я ж відповіла, що буду залишатись тут до останнього.

З кожним днем можливості працювати було все менше і менше. Заряджати камери та ноутбуки ставало все складніше. Коли почались сильні обстріли міста, стало неможливо пересуватись містом. Обстріли були щохвилини. Останні дні були вже критичні.

Щодня ти дякував, що вижив. Пам’ятаю, коли прокидались і здавалось, що все - ми в пастці.

Що ти відчувала і які були думки, коли вам все ж вдавалося відправити фотографії? 

Щодня це була боротьба. По-перше, боротьба за життя. По-друге, боротьба за можливість показати це світу. В нас не було можливості перевірити новини чи щось подивиться. Люди в місті божеволіли від цього інформаційного вакууму. Тому ми просили нашу редакцію відправляти нам хоча б маленький дайджест новин, щоб ми могли переказувати це людям. 

Місце, де ще ловив інтернет, було під постійним обстрілом. Але там все ж збирались люди, щоб подзвонити своїм рідним та сказати, що вони живі. Пам’ятаю ці діалоги: «Мама, я живий», «Я тебе люблю». 

А ми сиділи та відправляли фотографії. Я навіть не мала можливості подзвонити своїм близьким, бо перше, що треба було зробити — відправити ці матеріали, бо світ повинен дізнатися, що відбувалося в Маріуполі.

Після сумнозвісних фото з пологового будинку, нам редакція вже повідомила, що російські медіа почали писати, що це все фейк, а ми — інформаційні терористи, пропагандисти.

Це було важко, адже ти бачиш цей біль наживо, а хтось звинувачує тебе в брехні.

Ти сподівалась вдасться виїхати? 

Були моменти, коли я думала, що виїхати не вдасться. Один із них стався в лікарні, де зникла зв'язок, і ми опинились серед поранених, які всю ніч стогнали від болю. У той час я думала, що це, мабуть, кінець. Схоже, я більше ніколи не почую голоси рідних, батьків, друзів.

В лікарню везли десятки трупів, серед яких і діти. Це настільки тиснуло психологічно, що я починала думати: "Напевно, наступною буду я". 

Розкажи, як вам вдалось виїхати?

Момент нашого виїзду був чудом, оскільки нам вдалося не лише самим вижити, але й врятувати понад 30 годин відеоматеріалу. 

Це було 15 березня. Ми обговорювали можливість розділитися, щоб хлопці їхали окремо, оскільки їх імена вже були відомі, і шанси, що їх затримають — дуже високі. Потім ми отримали інформацію від керівництва, що будуть виїжджати конвої Червоного Хреста. Це останні волонтери, які там залишались. Але ми запізнились і вони поїхали без нас.

Нашим рятівником став поліцейський Володимир з Маріуполя, який ризикував власним життям та життям своєї родини, щоб допомогти нам. Він посадив нас у свою автівку дуже сильно понівечену уламками. Ми заїхали до нього додому, забрали його родину. У машині було тісно, бо нас було шестеро. Тоді дуже багато людей намагались виїхати, на виїзді було тисячі машин, а ті, хто не мав транспорту, просто йшли пішки. 

Ми пройшли 15 російських блокпостів. На кожному було непросто, оскільки напруга була величезна. В багажнику лежали наші камери, ноутбуки та бронежилети. Ми не встигли їх викинути. По кишенях були заховані картки пам'яті, а також картка парамедикині — Тайри, яку вона  передала нам напередодні. Я загорнула її в тампон. Я не знала, що на цій картці, але розуміла, що це з військового шпиталю, і, напевне, там є цінні матеріали.

Нас врятувала наша автівка, тому що росіян дивувало, що машина була настільки понівечена уламками, тому і не звертали увагу на нас. Вони перевіряли документи, але ми всі зі Сходу, тому не викликали ніякої підозри. Камери та ноутбуки були завалені іншими речами, тому їх не було видно.

Ми виїхали дуже вчасно, адже був хаос і росіяни самі не розуміли, як і кого перевіряти. 

Коли ви вирішили, що поїдете з цією колоною, у тебе були думки, що ви можете потрапити у полон?

Так, звісно, думки були, тому що наші імена були в їхньому медіапростір. Вони вже сприймали нас як інформаційних терористів. Я думаю, що вони намагались знайти нас. Але ми дійсно виїхали у правильний день, коли вони ще не мали цієї інформації. 

Режисера литовського просто застрелили, тому що в нього була камера. І, звісно, доля в нас могла бути такою ж. Ми готувались до найгіршого. 

Поліцейський Володимир вирішив нам допомогти, бо не хотів, щоб все це жахіття, яке відбувалось в Маріуполі, заперечили та сховали. Він нас врятував, бо хотів, щоб правду побачив світ.

Які історії людей з Маріуполя ти запамʼятала найбільше?

Найскладніше для мене було підійти до людини, яка щойно втратила когось близького. Я навіть зараз пам’ятаю сльози кожної мами, кожного тата, діточок. Це неможливо забути. Ти хочеш, але не можеш. 

Після того, як ми покинули Маріуполь, ми відчували сильну провину, бо залишили там всіх – і медиків, і дітей. Наступного дня було бомбардування Драмтеатру, і ми не були там, не змогли показати світу одну з найбільших трагедій цієї війни, коли сотні людей загинули одномоментно. 

Пізніше нам вдалося створити 3D модель та розрахувати траєкторію, щоб показати масштаб того, що сталося. Ми працювали, щоб це не стало лише статистикою.

Насправді я б дуже хотіла, щоб цього фільму ніколи не було, щоб будинки були цілими, а тисячі людей не загинули. Але, якщо ми не можемо змінити того, що сталось, то нехай світ бачить правду.

Драмтеатр Маріуполя після російських бомбардувань, надпис "ДЕТИ" перед ним на асфальті
Фото: Google Earth

Як твоя родина почувалась, коли ти була у Маріуполі?

Моїй родині взагалі не подобалась ця поїздка на Донеччину ще до повномасштабного вторгнення. Вони розуміли, що це дуже близько до лінії фронту, тому постійно мене відмовляли. Але я зовсім не боялась. Я подорослішала, відповідаю лише за себе, у мене немає родини та дітей і це моя робота, як журналіста. 

Коли почалась повномасштабна війна, моя родина була в доволі складній ситуації, тому що ми жили за 30 км від кордону з Росією. Будинок знаходився доволі близько до кордону і вже в перший російська колона зайшла прямо перед моїм будинком. Сім’я кілька тижнів знаходились під цими щільними обстрілами, у підвалі. Наш район був відрізаний від центру міста, туди було досить важко завезти якусь гуманітарну допомогу. Потім знайома вивезла їх на своїй автівці. Вони виїхали, поїхали до Львова, потім до Польщі, і звідти волонтери направили їх до Німеччини. Зараз моя мама з бабусею знаходяться там як біженці.

Коли я була в Маріуполі, то спілкувалась зі своїм братом. Мій брат — найближча, найдорожча людина для мене. Він один з небагатьох людей, які завжди мене підтримують, і на шляху журналістики теж. Брат постійно тримав зі мною зв'язок, а потім передавав інформацію мамі з бабусею.

Коли ми виїхали, я не вірила, що ми вижили. Моя мама сказала мені: "Ти вже зробила достатньо, — на що я відповіла: Ні, я – журналіст. Це моя робота, моя професія і моя країна. Я буду робити все, що можу, навіть якщо це ризики!»

Що сформувало твоє ставлення до професії? 

Напевно, людські якості. Мене завжди дуже злило, що люди думають тільки про себе, якийсь суцільний егоїзм. Мені здається, що всі проблеми саме через брак цієї підтримки та нерозуміння один одного.  

В наш час дуже багато людей потребують допомоги. Журналісти мають дуже важливу роль у цій війні. Стільки всього не було показано, судячи з історій, про які ми дізналися, наприклад, в Ізюмі. 

Масові похованні в Ізюмі
Фото: Артем Лагутенко/Еспресо

Коли ви виїхали з Маріуполя, то майже одразу почали працювати в інших містах. Ким ти працюєш зараз?

Моя офіційна посада — відеожурналіст. Але я все одно продюсую, шукаю історії, моніторю, монтую. Тут є багато функцій, але коли я починала працювати, я була польовою продюсеркою. Після того, як ми приїхали до Харкова, в нас зʼявилось трохи більше техніки. Нам відправили 2 нові камери, бо після Маріуполя техніка була в критичному стані.

Спочатку я знімала простіші історії, Мстислав мене підтримував і вчив, а згодом я вже повністю зосередилась на роботі відеожурналіста. Моя перша велика робота була на Харківщині під час контрнаступу, де я взяла участь в розслідуванні про місця катувань та долі людей, які їх зазнали.

Чому саме відео, чому не фото? 

Мені завжди подобалося робити репортажі, ще зі шкільних років це було моє захоплення. Але у той час я не знала, що жінка може бути відеооператором. У мене був сформований дуже неправильний образ, що відеооператор — чоловік у віці з величезною камерою. Я навіть не знала, як зможу її підняти. 

Світ візуальної журналістики для мене відкрив Мстислав Чернов, тому що його підхід до роботи неймовірно важливий. Те, як він робить навіть звичайні репортажі – це мистецтво, де кожен кадр має сенс.  

Чи не забагато на тобі відповідальності? Як ти несеш це все на собі у свої 24 роки?

Я багато жартую, що оце в мене молодість: ковід, повномасштабна війна… Я не думала, що у своєму житті я побачу такі речі.

Моє життя розділилось на до та після саме Маріуполем Іноді я сумую за собою минулою.. Сумую, бо була легкою на підйом дівчинкою, любила вечірки, подорожі, мала багато мрій, хотіла навчатись, бо я тільки бакалаврат закінчити встигла. Війна зробила мене набагато старшою.

Мрій взагалі більше немає. Я живу одним днем. Дуже складно планувати щось, коли постійно знаходишся в очікуванні чогось поганого. 

Василіса Степаненко після вручення дипломів у Харківській Державній Академії Культури. Фото з соціальних мереж

Попри все, я не втрачаю любові до цієї професії, до людей, до того, чим я займаюсь. Мене дуже надихають люди навколо. Всі мої колеги — самовіддані люди з неймовірними якостями. Коли вони є, як можна просто взяти й перестати щось робити? 

Я знаю, що світ чекає на наші новини. Мені стільки повідомлень зі всього світу надходить. Звісно, я буду йти та працювати до останнього. Щоб не відбулось, я не припиню цього робити.  

Іноді я можу увімкнути музику десь вдома, там потанцювати, зустрітись з друзями, хоча всі найкращі друзі в Європі. Вони відчувають, наскільки я змінилась. Я не могла посміхатись. Був один момент, коли в мене була змога відволіктись. Ми з подругою пішли на концерт моєї улюбленої групи — М83. Я обожнюю цю групу. В них є пісня Midnight City - це моя улюблена пісня. Вона повертає мене в реальність та дає розуміння, що цей момент не повториться. Я не знаю, що буде завтра, але зараз є те, що є. 

Я памʼятаю, що пів концерту я плакала. З цими сльозами я це відпустила і просто подякувала за те, що маю це життя, можу жити, робити щось корисне, займатись улюбленою професією та жити в Україні. 

Я звикла до війни. Інколи відбувались речі, коли я могла трохи відпочити, але все ж 90% часу я знаходжусь у стані відповідальності за кожний крок, який я роблю. 

Перші місяці війни я взагалі не плакала. В Маріуполі тільки в останній день розплакалась, коли ми думали, що я буду виїжджати окремо. Я дуже не хотіла розділятись, тому що ми — команда. Я відчувала, що якщо ми будемо разом, все буде добре. 

Чи віриш ти досі в журналістику, як в силу, яка може щось змінити?

Ми — журналісти документуємо події. Коли ми це робимо, у нас немає думок, як це допоможе чи вплине. Коли ми працюємо з героями, найголовніше — не нашкодити. Часом ми не усвідомлюємо весь вплив своєї роботи на суспільство. Після того, як ми виїхали з Маріуполя, в нас була зустріч з заступником мера цього міста. Він тоді сказав, що саме наші світлини та відео вплинули на домовленості на міжнародному рівні для забезпечення евакуаційного шляху.

Юлія Паєвська (Тайра)— українська військовослужбовиця, парамедик, волонтер та доброволець. Фото: Фокус

Теж саме з Тайрою. Наступного дня після нашого виїзду з Маріуполя – 16 березня – її взяли в полон. Про неї не було звісток, лише пару відео в перші дні на російському телебаченні. Ми довго працювали з тією картою, яку вона передала, і вже за кілька тижнів після публікації - її звільнили. Коли ми з нею вперше говорили, вона подякувала, тому що ця інформаційна підтримка допомогла суспільству по всьому світу зрозуміти, хто така Тайра. Вона — медик, яка рятує тисячі життів — дітей, військових і навіть російських окупантів. Коли її взяли у полон, про неї розказували неправдиві речі, але після публікації світ дізнався правду і не дав про неї забути. Саме в той момент я зрозуміла, наскільки журналістика може змінювати світ. Це дуже надихнуло мене.

Ми всього лиш показали правду, а світ відреагував на неї саме так. 

Які б історії ти хотіла зняти в найближчому часі чи в майбутньому? 

У майбутньому, коли війна закінчиться, хочу знімати позитивні та щасливі історії.

Хотілося б висвітлити, наприклад, як до Маріуполя повернуться всі люди, які виїхали.

Іноді жартую, що хотіла б вже піти просто знімати тварин. 

І наостанок хотіла сказати, що дуже важливо підтримувати один одного, не втрачати віри у краще, у те, що можна щось змінити. І я думаю, якщо кожен з нас буде відчувати відповідальність за це, то все буде набагато краще.