Хоронителі пам'яті совка

У  кадр влазять начебто ненав'язливо атрибути совка. І все це смакується в коментарях: а пам'ятаєш директора фабрики, а той був комсоргом на факультеті, а той уже помер, а того кінотеатру вже немає, і тієї їдальні…  А тут ми у колгоспі студентами збираємо картоплю, а це Дошка пошани на заводі. І ностальгійний схлип – як тоді було все чудово. Дівчатка у білих фартушках на останньому дзвонику, бутафорські національні костюми  на сцені клубу, діти в садочку з Дідом Морозом і Снігуронькою, армійські фото… Наша історія, чого ви напружуєтеся? Ми ж не пишемо про ковбасу по 2.20, газовану воду по три копійки? То наша молодість, наше дитинство. 

І публікують оце здебільшого освічені люди,  краєзнавці навіть, для яких історія мала б сягати значно глибше, а не максимум у 1950-ті роки, бо зараз у надрах Інтернету можна знайти дуже багато інформації про давноминулі часи.  навіть про найглухіші села. Можна принаймні зайнятись історією національно-визвольних змагань, бо ще є люди, які пам'ятають комуністичний терор, місцеві перекази. Можна позаписувати слова, які зникають, пісні, звичаї. Але таким займаються  одиниці й не публікують це ніде. Зрештою, зараз війна і ностальгійні схлипи за совком  — це не комільфо. Історії колгоспів, портрети червоних директорів шкіл чи фабрик, перелік посадовців, серед яких були комуністи та стукачі, займають майже весь текст  таких популярних нині історій сіл. Все таке позитивне, все таке відцензуроване, щоб не образити когось і не нажити собі ворога. 

Читайте також: Зближення з історією

Цікаво, як сприйматимуться такі тексти та світлини через 50 років, коли вже давно не залишиться тих, хто пам'ятає часи "розвинутого" соціалізму? Чи будуть історики шукати правду, маючи під руками подібні  відретушовані джерела? 

Дайтеся на стримання, панове, зважайте на наслідки, щоб вас не назвали, боронь Боже, "ждунами". Так, ми всі були колаборантами комуністичного режиму, брехали, прикидались, йшли на компроміси. Але хтось змінився, а той, кому велося добре, тобто мав роботу, звідки можна було вкрасти, посаду, що давала доступ до годівниці, співпрацював з КГБ, робив кар'єру, і десь у запічку тримає партквиток – ті ностальгують. І нічого цим дрібним рибкам не буде, в сіті СБУ ловлять зараз більшу рибу. А для ФСБ це потенційні клієнти, хоч вони й нібито проти окупації й підтримують ЗСУ на словах. Однак риторика може змінитись. Хоч тільки останній дурень здатен повірити, що совок повернеться і все буде на халяву – квартири, медицина, освіта, спецкрамниці для обраних.

Небезпечна тенденція, вам не здається? Якщо не здається, то пошукайте інформацію про "захисників" Червонограда. Вони так палко захищають совкову назву шахтарського  міста, бо пам'ятають високі зарплати шахтарів на нерентабельних шахтах, безплатні квартири, низьку комуналку і дешеві харчі. Недавно вивісили напис "Червоноград", який прибрали, і аж піняться, вимагаючи повернення місту радянської назви. А дехто каже, що її неодмінно повернуть. 

Читайте також: Незбагненні шляхи декомунізації

Так, якщо Шептицький окупують, то безперечно повернуть. Якби то були поодинокі голоси стужених, але вогонь лише розгоряється. "Я народилась у Червонограді!", "Червоноград навіки", "Нашої думки не спитали, треба було провести референдум". 

Шановні, якби декомунізували за референдумами, то в нас був би досі Нестеров замість Жовкви і Дніпродзержинськ замість Кам'янського, і тьма Первомайських та Жовтневих, і вулиць Лєніна та Пушкіна.

Коли виникає потреба в законі, то його спускають згори, а не тягнуть знизу. І не чекають від директорів шкіл чи бібліотек, місцевих можновладців дозволу на декомунізацію.  Так само як не слухають інтелектуалів, які гріють свої дупи в Європі, коли тим  не подобається знесення пам'ятників Пушкіну і те, що українці розпалюють Толстоєвським  п'єци. 

Ну, з цим уже все ясно, але хоронителям пам'яті совка вже час нагадати, що їхня ностальгія має в собі щось нездорове, що принцип розбитого вікна поширюється і на їхні невинні ностальгійні забави. 

Спеціально для Еспресо.

Про авторку: Галина Пагутяк, письменниця, лауреатка Національної премії імені Тараса Шевченка.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.