Зло само себе покарає

Та тих злочинів стільки, що вони пригинають нас до землі, — це вимагає кари, а не прощення. Причому адекватної кари в умовах війни. 

По суті, ми живемо в епоху феодалізму, де багатим і впливовим можна переступати закони, а іншим – зась. На шалений публічний розголос у наші часи теж можна накинути вуздечку, найчастіше  — це ошукати видимістю розслідування і перетворити бурхливий потік на стоячу воду. 

Свого часу я  займалася правозахисною  діяльністю, і до нас в офіс приходив чоловік, у якого доньку через неправильне лікування зробили інвалідом на все життя, а потім у технікумі просто в коридорі покидьки вбили сина на очах інших студентів. Він пройшов усі кола судового пекла і,  втративши надію, звернувся до Європейського суду з захисту прав людини. У нас оформити документи можна було безплатно. Якось той батько прийшов до нас і каже, дивно посміхаючись: "Я згадав, як через кілька днів після похорону сина їхав на роботу в трамваї й побачив його свіжу могилу на цвинтарі, і раптом до мене дійшло, що то ж мій син там лежить. Отоді я нарешті  усвідомив, що його втратив". 

Читайте також: Генеалогія страху

Умисне вбивство списали на нещасний випадок (сам себе вдарив), бо дирекція технікуму не хотіла псувати імідж навчального закладу й відповідати за злочин, скоєний під час навчального  процесу. А соціальних мереж, які зараз є дієвим способом боротьби за справедливість, тоді ще не існувало.

Є такий "аргумент" на захист неповнолітніх злочинців, що тюрма їх зробить ще гіршими й вони стануть ще більш небезпечними, коли вийдуть звідти. Швидше всього, так і буде – наша пострадянська пенітенціарна система, як, зрештою, усюди, працює за принципом "павуки в банці". Зате злочин буде покараний і родина жертви отримає сатисфакцію. Насамперед моральну, якщо йтиме до кінця, а не продасться за гроші й не відступить через погрози. Як ішов батько того хлопця, повз чию могилу йому доводилося проїжджати кожного ранку.

Ці всі історії - з життя звичайних людей, тихих, скромних, пригнутих до землі тотальною деградацією правосуддя. 

Але є ще й інші історії. Наприклад, історія мого доброго знайомого, майданівця, який недавно помер від раку. Через побиття він став калікою і підробляв сторожем. Звісно, ніхто не покарав тих беркутівців і через 11 років, утім, невідомо, чи вони взагалі живі. 

Читайте також: "Ця країна"  чи Україна?

Чи історія письменника Володимира Вакуленка, якого теж побили на Майдані. Через травму голови його не взяли навіть в територіальну оборону, і згодом  закатували в Ізюмі рашисти. Він писав мені за кілька днів до свого зникнення: "Я ще трохи тут побуду, бо треба хлопцям допомогти, а тоді повезу малого (сина-аутиста) на Київ". Здали ж його свої, сусіди, і він знав, що здадуть. Тепер на його крові заробляють білопальтечні патріоти, розповідаючи  в Європі про вбитого українського поета, хоч за життя сахалися від нього як від радикала і націоналіста. 

Якби не ті травми на Майдані, то мій знайомий Тарас Панів і Володимир Вакуленко були б першими в черзі до війська 24 лютого. І наближали б перемогу. А зараз усе рідше згадують і Небесну Сотню, і причетних до неї вбивць. 

Зло породило інше зло: безпринципність  і бездіяльність влади, відсутність люстрації, легковажність суспільства конвертувались у найкривавішу й найаморальнішу  агресію північного сусіда, власне, нічим не прикритий геноцид.

Покаране бодай якось зло – це все одно краще, ніж те, яке сміється тобі просто в очі: а що ти мені зробиш?  Це також про непокарані більшовизм і сталінізм, котрі зараз розкладають морально увесь світ, і він дедалі сильніше тхне трупом. 

Читайте також: Хоронителі пам'яті совка

Людство, відколи існує, намагається вирішити, що сильніше – добро чи зло і чому зло так  рідко вдається покарати. Церква дає відповідь: уже сам  гріх є покаранням людини, вона  карає себе сама. Щось у тому є, і річ зовсім не в сумлінні, яке у злочинця відсутнє, як і в тих, хто замикає собою харчовий ланцюжок, – рано чи пізно розплата настане, не обов’язково при житті родичів жертв і навіть  їхніх нащадків. Бо це порушення гармонії у Всесвіті й воно карається виродженням і деградацією. Просто у релігії все це метафорично, й тому не сприймається атеїстами та лицедіями в  театрі, як назвав наш світ ще Шекспір.

Але обов’язок кожного з нас – випередити злочинця, створивши умови, при яких він не зможе  його скоювати. Бо  йому буде страшно. Перед Законом — тим, що над нами, і тим, що в нас самих. А зло пожирає само себе, бо воно завжди ненаситне.

Спеціально для Еспресо.

Про авторку: Галина Пагутяк, письменниця, лауреатка Національної премії імені Тараса Шевченка.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.