Генеалогія страху
Завершується третій рік повномасштабних бойових дій в Україні, а я повертаюся до роздумів на тему страху
Усі мої уявлення про те, що я знала своє оточення, перевернулись догори дриґом. Цілком адекватні люди з раціональним мисленням перетворилися на свою протилежність, натомість вразливі, навіть емпати, що переймались кожною дрібницею, сприйняли 24 лютого спокійно і через годину чи кілька почали діяти, чи бодай осмислювати ситуацію, що склалася, і розглядати різні варіанти виходу з неї.
Ніхто не знав, чи будуть бомбити Львів, і чи захоплять Київ найближчим часом. У кожному разі діяти імпульсивно, на самих емоціях, було помилкою. Саме на це сподівався ворог, напавши посеред ночі.
Читайте також: "Непомічена" Україна
Я відхилила пропозиції втікати до села чи навіть за кордон того ж дня, бо не люблю хаосу, і паніки, і врешті нікуди не поїхала. Я не дозволила знищити свій сайт і закрити профіль у Фейсбуці, аби не стати відразу мішенню для окупантів. Навпаки — з першого дня почала писати про війну, але без паніки, на прохання редакцій чи з власної волі. Я обурилась, коли мені запропонували скористатись моментом задля просування своєї творчості за кордоном – уявіть собі, пропонували навіть таку гидоту. Я думала про тисячі людей, у яких немає ні імені в літературі, ні грошей, ні найменшого сховку. Хіба можна радіти власній безпеці, коли інші беззахисні? Перед такою загрозою ми всі рівні, без рівніших. Я не напилася, не вживала жодних заспокійливих, навіть не склала валізу.
Раптом я зрозуміла, що мені нічого втрачати, геть нічого. В сенсі – речей. Я спокійно покинула б усе, крім своїх котів. І я знаю людей, які поводились так само.
Просто не йшли туди, де атмосфера вкрай наелектризована, щоб витримали нерви, намагались впоратися зі страхом якомога непомітніше для близьких. Випромінювали спокій і він загусав довкола них, як в епіцентрі шторму.
Читайте також: Менше меншовартості
Але це не означало, що зник страх. Він був, просто я розбавила його ненавистю. І кожен прожитий день я усвідомлювала як успіх, як перемогу, щоб витримати ніч. Боятись потрібно — це спонукає до обережності й пошуків виходу із ситуації. Страх мусить бути раціональним і продуктивним. Я вкотре подякувала Всесвіту, що моя інтуїція все ще зі мною.
Але феномен страху досі залишився для мене не пізнаним, аж тільки недавно вдалося трохи відсунути цю важку запону. Як би важко не було в це повірити, але допомогла мені в цьому "Хутірська філософія" Пантелеймона Куліша, написана ще наприкінці позаминулого століття. Того Куліша, над яким так знущались наші постмодерністи в 90 роки століття XX і зробили слово "хуторянство" такою самою лайкою, як і "націоналізм".
Практично всі вони, сьогоднішні, як не опинились "випадково" за кордоном того фатального дня – 24 лютого 2022 року, то дали драпака у перші ж дні, аби "просвіщати" європейців на тему з ким нам доводиться воювати та чому. Або залягли на дно і навіть не писнули ні слова.
Я періодично навідую сторінку знайомого письменника, який за три роки жодного разу не згадав про війну на своїй сторінці, наче її немає. Бо то "не його війна". Хоча для окупантів немає "хороших" українців, хіба ті, що співпрацюють з ними.
Читайте також: Хоронителі пам'яті совка
Так-от, як би ми не ставилися до Куліша, чиї погляди на історію України часом мене розчаровують, але він дав підказку, ключ до таємниці зародження страху, надаючи перевагу людям, які подібно до дерева, мають коріння і вміють брати поживу із землі.
Чим ближчі ми до природи, тим стійкіші. Чим далі ми від схоластичної освіти, тим продуктивніші.
Природа – найкраща вчителька. І ті, кому пощастило в дитинстві бігати босоніж і пізнавати світ всіма своїми чуттями, у них немає страху. Вони не бояться втратити блага цивілізації, почати все з нуля, вони знають, як розпалювати вогонь, як знайти їжу, як збудувати собі прихисток, як не заблукати в лісі. І ці перші уроки перших років життя ніколи не зітруться з пам’яті. Навіть якщо тобі доводиться жити у мегаполісі. А якщо доведеться повернутись у рідні пенати, ти знайдеш там спільну мову з людьми, які вміють брати поживу із землі й ніколи не покидали свого "хутора". І на щастя, у нас ще дуже багато таких людей, і в цьому розгадка іншого феномену – нашої впертої боротьби, віри в перемогу. Бо наш страх – продуктивний і раціональний, як і безстрашність. Тому земля, яка дає нам їжу і душевну рівновагу, священна і заслуговує на те, щоб за неї вмерти й при цьому отримати життя вічне.
Читайте також: Щось спокійне, але не заспокійливе
Далі Пантелеймон Куліш застерігає, що за людську душу йде шалена боротьба впливових сил, але ті, чиє серце чисте, можуть її навіть не помічати та спокійно собі пропливати між Сціллою та Харібдою.
Дуже прикро, що найбільше вразливі маленькі українці, яких просто бомблять всім чужинським, потворними хтонічними породженнями уяви ремісників від масової культури як імпортної, так власного розливу, — подивіться чим наповнений контент в інтернеті й в книговиданні. Діти не знають ні українських казок, ні української класики, ніколи не чули народних дитячих пісень. Вони не розуміють хто вони й навіщо.
Чи потрібно їм з ясел вчити англійську і не знати рідної мови навіть на рівні елементарного висловлення думки? Їм може бути страшно, вам не здається? Гадаєте, вони не відчувають, що у них забирають з-під ніг землю, яка могла б зробити їх сильними та безстрашними? Саме їхню справжню землю, аби вони не встигли її полюбити. Не любитимуть – не будуть захищати.
Кому це вигідно? Питання риторичне. От і стануть, коли підростуть, неприкаяними, зацькованими страхом номадами, які шукають тепле сите місце по всіх континентах. Вони зробили цей вибір, не обираючи – під тиском оточення, яке не спроможне дати їм гідного виховання та освіти, бо саме його ніколи не мало.
Спеціально для Еспресо.
Про авторку: Галина Пагутяк, письменниця, лауреатка Національної премії імені Тараса Шевченка.
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.
- Актуальне
- Важливе