"Непомічена" Україна

Найпотужніша промоція України за всі століття її існування. Я відвідала США  разом з українськими письменниками, цілих   вісім штатів. Позаяк  працювала тоді у правозахисній організації, яка допомагала біженцям, то нам зорганізували кілька зустрічей з людьми, що займалися тим самим. 

Якось ми мали обід з політологами, які вивчали Східну Європу. Я ледь не вдавилась сендвічем, коли старший чоловік, докірливо зблискуючи скельцями окулярів, спитав мене: "Чому ви не відпустите Чечню?" Або того чоловіка невірно поінформували про наше громадянство, або він був просто невігласом. В Україні ми консультували шукачів притулку із Чечні, і я дуже добре знала, що там діється, і від них, і з міжнародних звітів правозахисників. Тому відповіла, що Україна не має жодного стосунку до страшних злочинів, які чинить Росія в Ічкерії. Це зовсім інша держава. Тож які можуть бути до нас претензії? До того ж розмовляли ми українською, з нами були перекладачі.

Я розумію, коли пересічні іноземці можуть плутати нас з росіянами, але чути таку нісенітницю від фахівця… Моя мама у 70-х відвідала Польщу, і її серйозно запитували, чи то правда, що у нас по вулицях розгулюють ведмеді. А мої однокурсники в Києві  на початку 80-х вірили, що в кожній порядній галицькій хаті бандерівський кулемет під стріхою, а в декого на городі закопано танк. Мені страх як не хотілось їх розчаровувати і я ствердно кивала.

Мусимо визнати, що ми – найменш знана країна в Європі. А все через те, що  Росія не шкодувала грошей, аби проникнути в усі сфери життя на Заході й переконати, що ніякого українського народу немає, є лише росіяни з "великою" культурою, яких "умом не понять". І що наша історія, виявляється, не наша, а їхня. Все інше — це міфи, створені якимись маргіналами без дипломів історика.

Читайте також: Менше меншовартості

Це зараз воно вже трішечки не так в дослідженнях наших і не наших істориків та культурологів, які, проте, дмухають на гаряче й озираються як не на Москву, то на західних лібералів.

Ніби у нас не було ні Середньовіччя, ні Ренесансу. Бароко, правда, не вдалось приховати, але  легітимоване наразі тільки низове бароко. Високе бароко просто знецінюють, мовляв, нічого видатного українці не створили. Згідно з опінією оломоуцького єпископа Бруно (Моравія), видатного політика XIII ст., межа Європи проходила по Дунаю. Через кілька століть вона закінчувалась  перед Карпатами, і власне, так воно й лишається досі. А далі – варварство, нецивілізованість, щось незрозуміле і темне. 

І ось цього літа я взяла з собою в подорож український переклад книжки німецького лінгвіста Гаральда Гаарманна "Індоєвропейці. Походження, мови, культури", вперше виданої у 1986 році. Чому видавництво "Комубук" вирішило перекласти й видати такий застарілий текст, то питання цікаве. Навіть якщо видавці не грішать україноцентричністю, то помітно, що їх це муляло, і вони навіть додали трохи коментарів. Хоча після фрази, що російська мова є однією з найдавніших мов у світі можна було викинути це чтиво у смітник в аеропорту. Стримало мене лише те, що книжку я позичила. Що цікаво, коментарі наукового редактора аж ніяк не заперечили скандальної тези. І таких книг перекладають чимало.

Читайте також: Хоронителі пам'яті совка

Величезний том іншого німецького історика Фердинанда Зайбта з банальною назвою "Блиск і вбогість Середньовіччя" (2008 рік) переклали у 2009 році.  На 500 сторінках лише побіжні згадки про Русь, навіть не Київську, не кажу вже про Галицько-Волинське князівство, хоча книга претендує на всеосяжність теми Середніх віків у Європі. Ба, "росіяни мали князя Володимира" (того, що Великий) і творили з нами (українцями) "адін нарот". Все, що за Карпатами для автора — терра інкогніта.

І подібних наукових праць у нас перекладають чимало. Українці, що й так травмовані війною з московитами, мусять таке читати зі скреготом зубовним. Якась пекельна кухня силується нагодувати наші мізки отрутою. А першоджерел у нас практично не видають, бо нема досвідчених фахівців  з латини та інших давніх мов, хоча б старонімецької.

Спеціально для Еспресо.

Про авторку: Галина Пагутяк, письменниця, лауреатка Національної премії імені Тараса Шевченка.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.