Де ми помилились на Майдані? Десять років боротьби з Росією

20 лютого 2014 року снайпери на Майдані розстрілювали протестувальників, а Росія почала переміщувати свої сили для окупації Криму. Цю дату росіяни закарбують на своїй медальці "За повернення Криму". Уже під час повномасштабного вторгнення ми будемо читати низку некрологів поважних офіцерів із цією нагородою. Тепер ці "герої" брали Маріуполь, Харків, Київ і Бахмут. 

На десяту річницю ми з чоловіком дізнались про загибель чудового хлопця — "Маестро" з 3-ї штурмової бригади. Він загинув в Авдіївці. На час початку агресії йому було 12 років. А це свідчення, що наші помилки минулого пожирають дітей. Так буває, коли ти закінчуєш війну у своїй голові й на питання військових в районі Золоте про те, нащо потрібне розведення, відповідаєш: "Я ж не лох". 

Зло часів Майдану і початку війни не просто повернулось, воно розквітло, наче амброзія. Поки на фронті уже гинуть не майданівці, а їх старші діти, Олег Татаров став одним з "5-6 потужних менеджерів". Цей рот Антимайдану, який розказував, як люди самі себе постріляли в потилиці, зайнятий вертикаллю контролю над ДБР, Нацполіцією, БЕБ на СБУ. Поки країна стікає кров’ю дітей, — на Банковій зайняті тим, аби з БЕБ створити супермонстра. 

Читайте також: Що відчувають кати?

На єдиному телемарафоні, який уже вартував 4 мільярди гривень, влаштувалися аватарки тих, хто розказував роками про каструлеголових на Майдані, хто ветеранів АТО вважав маргіналами та п’яницями. І хто своїми чорними вустами закликав дружити з Росією попри все. 

У парламенті окопалась ОПЗЖ — і в них це чудово. Піймала себе на думці, що ми позбавимось Юрія Бойка хіба, коли його понесуть в домовині на Байкове. Він однаково корисний кожному президенту і кожній владі. Що б не робив, хоч клав око на "вишки", хоч їздив на поклони до Кремля. 

Урешті, навіть окупація Криму та частини Донбасу не стала для багатьох українців серйозним уроком. Бо що не конкретно з тобою — то не про тебе. Слухали російську музику, ходили на концерти Басти, дивились російські серіали й хотіли визнання в столиці імперії Москві. Тримались за російську мову і подекуди зараз схиляються над колисками немовлят з російськими сюсюканнями. Шлях до істинного себе завжди складний. Ти зносиш пам’ятники Пушкіну і перейменовуєш вулиці лише тоді, коли твоє місто обвалюють ракетами. 

Треба чесно визнати, що у нас в країні є певний відсоток людей, яким було однаково, де жити й з ким — аби макарони на обід вчасно подавали. Частина вирішила жити своїм життям і не цікавитись життям своєї країни. Інколи вони намагаються показати свою експертність з пляжів Аліканте, але велике прохання — не йдіть на перші повоєнні вибори й не обирайте нам якогось нового Шарія чи Арестовича. 

У країні наростає суспільне невдоволення. Бо ейфорія перших перемог минула і розпочались довгі чорні дні рутинної війни, де навряд чи будуть героїчні відео під веселу музику. Але буде піт, кров, бруд…

На вулиці дедалі частіше зустрічаються жінки, які чекають чоловіка і сина. Які не дивляться єдиний телемарафон і на собі відчули довгогральну виставу зі заміною Залужного на Сирського та втручання політиків у справи війська. Вони чекають, — інколи одразу двох з однієї сім’ї. 

Читайте також: День Героїв Небесної сотні. За десять років непокаране зло лише зростало

Якби соціологи для своїх досліджень обрали схожу вибірку, — вдів, тих, хто чекає, хто з усіх сил допомагає війську, хто на фронті, — вона б стала вироком владі й тим, хто найбільше переймається своїм рейтингом. Ці люди знають про війну не з марафону, часто вони —  лідери свого колективу, займають відповідальні посади, або мають власний бізнес. Тобто, уже не скажеш, як у 2014, що в АТО воюють одні селяни й маргінали за гроші, і можна не зважати на їхню думку. 

Тепер же чесно визнати, що є потреба мобілізації та тверезої розмови з суспільством.

Люди, які десять років у війні, заслуговують на те, щоб про переломні рішення, укази та ідеї їх повідомляли напряму, в не переказували це через італійську чи німецьку пресу. 

Я не знаю, скільки років триватиме наша боротьба. Але зрозуміло, що непокаране на Майдані зло виросло і п’є нашу кров у десятикратних масштабах. Це зло чекало Росію і добре влаштувалось би в окупованій Україні. Лише опір людей зламав усі плани та звіти, згідно з якими на Україну махнули рукою навіть західні партнери. 

Такий народ має право на перемогу. І таки переможе, хоч і дорогою ціною. Але має додатися розуму, аби менше українців у молодому віці поповнювали місцеві кладовища, а не залишали слід тут і зараз в розвитку країни.

У 2014 році багато батьків вирішили не розказувати дітям, що насправді сталось на Майдані, хто вбив Небесну сотню і хто насправді окупував Крим і Донбас. Це було заради збереження дитячої психіки та задля убезпечення від зайвих травм. Тепер ці діти часто вигрібають за старші покоління у війську. І на жаль, гинуть молодими. Бо ти можеш втікати від політики, від реалій, але врешті чорна кістлява рука постукає у твої "аполітичні" двері.

Спеціально для Еспресо

Про авторку: Марина Данилюк-Ярмолаєва, журналістка

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.