Якщо серйозно — я особисто ніколи не забуду з позаминулого життя, так би мовити "дискусії" з однією пані, цілком собі, як мені здавалося розумною, цілою редакторкою відомого щотижневика, з міста Кронштадт, це таке собі — так би мовити "город морскої слави" Росії. Там все почалося з якоїсь невинної суперечки про "все предложать и сами все дадут" (улюблений вираз з Майстера — всієї цієї пострадянської культурної шобли — наші постсовки теж до цього відносятся, коли не самому треба впахувати, а "заметять" і "дадут" - обов'язково — ті, хто "сильніше" вас).
Це якраз були часи, коли ранній Путін почав масово за мідний гріш скуповувати всю цю псевдо культурну елітку Росії, дуже добре розуміючи — що значить культурне підґрунтя диктатури та захоплення чужих територій.
Читайте також: Що для мене не так з Булгаковим?
Суперечка швидко, як то водиться у російських культурних діячів, перекинулася на "неіснуючу" Україну. І далі — буквально з піною — всі ці улюблені цитати про кота і кита, про "хто відумал єту україну", обов'язково — про єврейські погроми ну і так далі й тому подібне.
Це була не дискусія про місце Булгакова у світовій/російській літературі. Це було використання Булгакова — як набір цитат, якими закріплялася у свідомості росіянки звичайної псевдокультурної одна штука — всі ці брехливі наративи про Україну.
У ту ніч нас не вигнали на мороз тільки тому, що Аня була вже вагітною Солею, але це було здається єдине, що нас врятувало від ночівлі на вулицях в замерзлому, як скло, і зас*аному по самі вінця "місті марской слави". Вночі звідти було практично неможливо виїхати, а готелі були страшніші за ночівлю на вулиці.
Читайте також: Чому варто читати Булгакова
Всі ці суперечки про Булгакова — це не про нього, чи про його творчість. Музей Булгакова — це не музей його, це літературний музей його літературним героям, ідеальним білогвардійцям, яких не існувало. Це музей всій цій "культурній елітці", яка зараз в Росії, воліє відсидітися за "кремовими шторами" - і як вони кажуть "дєржаться от єтого всего подальше".
Думаю що моя Соломія, яка "чула" всі ті суперечки про "кота і кита" в животі — ніколи Булгакова і не візьме в руки, для неї це російський письменник, а для їх покоління — яке виросло під час війни, принаймні для зрізу бульбашки Солі — російського — не існує. Ніякого. І, судячи зі всього, надовго, якщо не назавжди.
Всі ці дискусії про Булгакова — вони про вчорашнє, про міру того, скільки "минулого" ДОвоєнного ми готові лишити.
Інерційне поклоніння "велікой русской культурє" витікає із невігластва і системної роботи росіян на цьому гібридному фронті, який так добре створює основу для фронту реального.
Про автора. Євген Степаненко, режисер-постановник, документаліст, ведучий, сценарист, продюсер
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.