"А ви думаєте – нам це подобається?".
"Та ні, можу собі уявити…".
Їдемо декілька хвилин мовчки, Окрім водія, чоловік на передньому сидінні й ще один біля мене на задньому. Машина проїжджає браму і зупиняється. Я пробую відкрити дверцята – не відкриваються. Це мимоволі в мене викликає здогад і посмішку.
"А що, вискакують?".
"Навіть не уявляєте…".
Я не думав про це писати, адже справа цілком рутинна в наш час. Але оскільки соцмережами вже знову несеться "зрада" про те, що у Львові ТЦК "затримали волонтера", і в коментарях традиційне пекло – опишу таки свій недавній досвід.
Вище описана сцена відбулась дослівно декілька днів тому – я приїхав до Львова читати лекції. Ранковим потягом. О шостій ранку до мене підійшли представники ТЦК – мовляв, звірити документи. Ну, в мене чесно бодай є що звіряти. Я зголосився в комісаріат ще в березні 2022 року. Попри те, що жодного інтересу до мене тоді не проявили, я таки пройшов ВЛК. Це була марудна і тягуча справа, але такі реалії воєнного стану, це нормально і немає чого скаржитись.
Читайте також: У Львові чоловіки у військовій формі силою заштовхали цивільного у мікроавтобус: у мережі опублікували відео
Тому того ранку на вимогу представників ТЦК я витягую своє тимчасове посвідчення військовозобов’язаного і бланки з печатками ВЛК.
"Треба уточнити – їдемо з нами", - чи то питає, чи то стверджує чоловік в пікселі.
Ну, якщо треба – значить треба. Сідаємо в машину і їдемо, дорогою говоримо. Всі троє – переведені сюди після поранень.
"Та з вами хоч говорити можна. А так то всяке буває – і б’ються, і втікають. А хто за ними бігти буде? Он в нього – поранене коліно – куди він їх доганяти буде. В мене око ось – скляне. Своє залишив на xxx напрямку. Ви думаєте, мені це треба? Чи подобається?".
Я придивляюсь крізь темряву – око справді штучне.
Не буду затягувати – на ВЛК постійно привозили нових людей. До одного молодого хлопця пробивалась мама. Інший погрожував і дзвонив адвокатам. Решта, таких самих як і, трохи швейкоподібних чоловіків, сумирно чекали на свою чергу на комісію.
Читайте також: Що пішло не так із законом про мобілізацію
Врешті, печатки поставлені, рішення прийняті. Особисто я – все ще цивільний.
Я розумію і не сумніваюсь, що бувають різні ситуації та різні досвіди. Але ось це конкретно мій особистий.
Але думаю я не про це, а про цих чоловіків в пікселі, які ось так шукають людей для армії. З усім цим втіканням, бійками чи матюками в найкращому разі. І як людина, яка втратила око, чи назавжди залишилась інвалідом захищаючи країну – може це сприймати та переживати.
Ні, я не закликаю до якогось геройства. Лише прошу про повагу. Бо подобається нам це чи ні – ми є лише завдяки тому, що тисячі й тисячі стали в стрій, коли це було найбільш необхідно. Пам’ятаймо про це, перед тим як написати черговий "хитромудрий" чи "гострий" коментар. Якщо вже не вдячність – то бодай повага.
Про автора. Радомир Мокрик, український історик, культуролог, науковий працівник Інституту східноєвропейських студій на філософському факультеті Карлового університету в Празі
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.