Щойно ми з дружиною купили листівки-валентинки. Щоб приховати їх одне від одного, ми окремо розраховуємось на касі, і тільки ця продавчиня знає, купили ми однакові листівки чи різні. Ми довідаємося про це аж 14 лютого.
Не вірте, коли вам скажуть, що день святого Валентина, свято закоханих, вигадали кмітливі маркетологи з метою видурити якомога більше грошей із ваших довірливих кишень. Особисто для мене це надзвичайно тремке, ніжне і справжнє свято. Мабуть, починаючи з тих двох крихітних цукерок у вигляді серденьок, які моя – на той час іще наречена – привезла до Келії Чайної Троянди у такому ж трепетному й ніжному місяці лютому роки тому. А може, провісником справжності й важливості цього свята був напівзабутий тепер віщий сон, у якому мій майбутній тесть – його справді звати Валентином і він дійсно священник – вінчав нас потайки від ворожого до християн світу в ось цій хаті, де я справді живу після одруження. Сон приснився років за п’ять до нашого шлюбу і повірити в те, що він здійсниться, міг тільки самозабутньо, самозречено закоханий чоловік, яким я був тоді й залишаюся тепер.
Я повірив.
Сон збувся.
Читайте також: Поет і війна
Попереду очікувала реальність, також неймовірно подібна на запаморочливий сон: ми з Богданкою ідемо Майданом Незалежності; сміючись, вона несе кульку у вигляді серця, це день святого Валентина – відтепер і назавжди одне з улюблених сімейних свят.
Читайте також: Українське хюґе
Не вірте, отже, коли якийсь або якась зануда почне тлумачити вам, що насправді святого Валентина не існувало або ж, якщо й існував, то не один, а з десять, що історії про підпільні вінчання закоханих є легендами, які не підтверджуються жодними джерелами із церковних книг. Не вірте жодному з аргументів, які намагатимуться спростувати або підважити значення дня закоханих. Адже у серця власна логіка, відмінна від логіки примітивних, приземлених зануд; у серця своя Історія й історії, у стократ правдивіші за позбавлені любові розумування. Мені більше подобаються неспростовні поетичні факти, факти уяви – скажімо, те, що у поемі середньовічного англійського поета Джеффрі Чосера кожен птах знаходить собі пару якраз у день святого Валентина, а першу відому нам валентинку надіслав дружині ув’язнений у Тауері Карл Орлеанський іще у XV столітті:
Я вже хворий від любові,
Моя найніжніша Валентино...
(Як ми пам’ятаємо, куртуазні закохані називали одне одного Валентином і Валентиною).
У нашому світі, позбавленому традицій, у світі, який нещадно висміює вірування і вірність, свято святого Валентина стало одним із нечисленних символічних якорів, міцно зачеплених за золоте й пурпурове дно колективного підсвідомого, де зберігаються нерозтрачені поклади міфів, релігій, архетипів. Любов чоловіка й жінки, птаха і пташки – один із таких неспростовних, нездоланних архетипів, те, що є явленою істиною, те, завдяки чому слова "свято" і "святість" усе ще зберігають – і збережуть – свій смисл. Ось чому так по-змовницькому посміхається до нас продавчиня в "Еві". Ось чому жінки й чоловіки, хлопці й дівчата кажуть, зустрічаючись цього дня у часопросторі, переповненому барвистими квітами, п’янкими поцілунками та шоколадними серцями: "Я люблю тебе".
Бо це сон більший і важливіший за нудну повсякденну реальність. Бо це успішна втеча з Тауера банальності й приземленості до країни закоханих птахів. Бо це свято кінця самотності, у якій негоже перебувати людині.
Скільки й мого віку – любитиму Тебе, кохана.
Скільки житиму – стільки й святкуватиму нашу любов.
Спеціально для Еспресо
Про автора. Костянтин Москалець, письменник
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.