Відразу зазначу, що не прихильниця радянських практик і, взагалі, я за все хороше і проти всього поганого, а також дотримуюся думки, що людина понад усе.
А тепер історія для людей, які вже рік розказують, що мотивує лише добровільний вибір. І хіба будуть воювати з примусу та все таке. Ми ж не перші в історії в цій ситуації. В мене вже десять років періодично в цьому контексті виринає життєвий шлях одного з дідів з моєї родини.
Був в мене дво- чи троюрідний дід. Життя його — це кейс, що актуальний для не дуже пасіонарної більшості. Молодість його припала на Другу світову війну. І почав він її з того, що дезертував прямо з призовного пункту 22 червня 1941 року. Як і 99% всіх призовників цього конкретного села Київської області. Київ бомбили й під шумок… Не втекли та пішли воювати з кількох десятків тільки один з моїх дідів і його близький товариш. Рідні та сусіди вирішили, відтак, що ці два хлопи на все село — клінічні ідіоти, не дбають про родини й взагалі пропащі. Але двоюрідний дід був не таким і тримався в межах загальної норми.
Навіть більше. В нашому центрально українському селі традиція не любити "совєти" жила ще з 20-х років 20-го сторіччя. Колективізація, Голодомор, чорна дошка, занадто заможні для колгоспу, вбитий невідомими прямо на зборах перший голова колгоспу і все таке.
То ж двоюрідний дід щиро вважав, що німці розформують колгосп і роздадуть землю колишнім власникам. А ще німці на завжди й хіба ж таку силу можна перемогти. Звична його мантра, за переказами старших родичів.
Читайте також: Чи може держава мститися своїм громадянам? Виявляється, може
І так би він і думав, що то не його війна, якби якось його німецький управитель не побив нагайкою за не достатньо сумлінну працю. Бо німці, раптом, землю не тільки не роздали. А ще й зберегли колгоспи та рабську працю в них, як більш зручну з погляду експлуатації селян. Так буває, що найгірші практики чинної влади стають геть поганими, коли думаєш, що "какая разніца".
Коротше, життя цього діда під німецькою окупацією несподівано виявилося безрадісним і сповненим розчарувань. А коли фронт покотився у зворотному напрямку, то виникла реальна небезпека бути розстріляним за міркування, хто там не народжений для війни. Тим більше, пригадаймо, народженими для війни з усього села станом на 1941-й рік було рівно два хлопці. Всі інші ненароджені й не придатні. Але Червоній армії дуже потрібен був мобілізаційний ресурс для наступу на Київ, тому згоди не питали. В підсумку, на кладовищі села стоїть стела з прізвищами полеглих на війні, де цілі родини зникли повністю й без нащадків. Нікого з чоловіків не залишилося взагалі. Ціна деокупації для українських людей виявилася от така.
Читайте також: Консульства і ухилянти: чи має влада право на помилку?
А що там двоюрідний дід? Зі страху і примусово загребли. І він не тільки зміг вижити в наступальних боях. Він виявився нічогеньким собі штурмовиком. Одним з перших форсував Одер і мав орден Вітчизняної війни за це. Погугліть про ту операцію, щоб зрозуміти. Ще купку менш видатних медалей до того. Повернувся. Розплодився і розмножився. Жив як шанована людина в колі інших фронтовиків. Хоч "совєти" продовжував не любити. Як і інші з його оточення. А цю історію мені розказали вже після його смерті як ілюстрацію до тези, що між ганьбою й обов'язком інколи варто обрати обов'язок, навіть коли боїшся та не сильно маєш вибір.
Спеціально для Еспресо.
Про авторку. Ольга Лень, журналістка.
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.