Чи може держава мститися своїм громадянам? Виявляється, може

В Україні проблема з мобілізацією. Це робить закон про мобілізацію вкрай важливим. Мета – зробити так, щоб збільшити кількість людей, яких можна призвати в армію. Збільшити кількість людей, що призиваються. І логічно було б, якби всі дії закону про мобілізації були спрямовані саме на це. Але одночасно закон був вихолощений в частині батога, який можна застосувати в Україні. І приправлений дрібною помстою.

Мова про те, що держава призупинила консульству підтримку чоловіків, що перебувають за кордоном.

Чи йде це в рамках головної мети закону – збільшити чисельність ЗСУ? Збільшити ефективність мобілізації? Ніяким чином. Ці дії не змусять жодного чоловіка, який обрав бути за кордоном під час війни, повернутися в Україну.

Ці незручності, які створені абсолютно всім чоловікам, які є за кордоном, жодним чином в голові у тих чоловіків, яких держава хотіла б бачити у війську, не йдуть у порівняння з незручностями, які їм доставить мобілізація. Причому, не всі чоловіки за кордоном перепливали Тису. Багато хто перебуває там легально.

Таким чином ефективність цього заходу нульова. Проте держава його застосовує ще й смакує, фокусуючись на цьому, замість того, щоб застосовувати непопулярні кроки, які мають дати результат. Результат у вигляді збільшення числа мобілізованих. Але, схоже, результат не на часі.

Що це тоді? Це і дрібна помста, і популізм. Бо держава показує, що вона мститься тим, хто поїхав, що має доставити задоволення тим, хто лишився. Грається на темних сторонах людської натури. Намагається здобути дешеву популярність на болючій для суспільства темі.

А ще поширює розкол у суспільстві. В тому числі той, що буде після війни. Бо в Україні величезна демографічна проблема. І Україна вкрай зацікавлена у тому, щоб максимальна кількість людей, що виїхала за кордон через війну, в тому числі чоловіків, повернулась. Ці люди потрібні тут. І останнє що варто робити, це робити кроки, які спрямовані на те, щоб ці люди не повернулись. І мова про ненависть одних українців до інших, яку держава культивує. Загострюючи кути, які мала б згладжувати.

І так, ці чоловіки потрібні в Україні. І так, вони вибрали не бути в Україні під час війни. І тут немає суперечності. Україні потрібні всі свої громадяни. І не всі громадяни України – герої. Як і будь-якої іншої країни. Україні потрібні не тільки герої. Україні потрібні люди, що будуть платити податки, щоб було чим платити пенсії. Україні потрібні будуть люди, які будуть народжувати, а для цього поки потрібні й чоловіки також. Україні потрібні споживачі, щоб ті, хто зараз готує каву під час обстрілів, мав можливість продавати її й збільшувати свій бізнес і після війни. Україні потрібні ці чоловіки, навіть якщо хтось вважає їх вибір не моральним. Проте вони його зробили. І залишились громадянами України.

Читайте також: Консульства і ухилянти: чи має влада право на помилку?

Так, вони свідомо обрали бути за межами України під час війни. В тому числі побоюючись, що можуть бути мобілізовані. Але бажання мобілізуватись відсутнє й у чоловіків, що є в Україні. То до них також будемо культивувати ненависть?

Будемо цькувати людей, що воюють і їх родичів, із тими, хто не воює. Чи їх вчинок більш негативний, ніж поведінка дезертирів, які тисячами тікають з фронту? Чи будемо ненавидіти й тих, хто був заброньований протягом всіє війни? Де ця лінія, після якої держава скаже: "А от їх ми хочемо ненавидіти"?

Причому зараз свідомо не йде мова про внесок людей, які перебуваючи за кордоном і відчуваючи докори сумління, почуття провини, можуть активно донатити. І робити це більше великої кількості людей, що перебуває в цей час в Україні подалі від фронту.

Читайте також: Обмеження консульських послуг: навіщо воно в епоху електронних реєстрів?

Останнє, що українці мають робити після війни, – це мірятись, хто що зробив. І хто більший патріот. Це треба залишити політикам. А проблем у суспільстві вистачає і без цього.

Війна – це трагедія. І травма. І після війни, коли цей день настане, суспільству треба лікувати ці травми. І держава має грати тут провідну роль. І нелогічно, якщо держава ці травми ще посилює. Тим більше кроками, які жодним чином не наближають нас до перемоги. А цей крок точно не робить нічого, щоб наблизити перемогу. Хіба що перемогу у майбутніх виборах. До яких ще треба дожити.