Ми так або інакше бачимо війну. Чуємо. Говоримо про неї постійно. Де б не були, яка б не була компанія, обов’язково будуть розмови про війну. І таке враження, що ми вже знаємо про неї все, що можливо. І здивувати наче вже важко кожного з нас…
Але якщо ви переступите поріг шпиталю і зайдете у відділення травми, то ви… ні, не будете шоковані… вас прибʼє на х*ен до землі побаченим та почутим. Ви навіть дихати не зможете від усвідомлення того, в яких іноді умовах лежать бійці з ампутацією. Одинарною. Подвійною. Угу… і потрійною. Ви не зможете зрозуміти, як таке можливо, що, наприклад, у відділеннях немає гарячої води, бо поставити бойлер, це ж б**дь, напевно, потрібно рішення Верховної Ради. Вийдете на вулицю, сядете на лавочку, щоб спробувати знайти відповідь на просте питання: а якби не волонтери, які не вилазять зі шпиталів, - тоді що? І відповіді не буде.
Читайте також: Перемогти Україну може лише наша влада
Ви будете дивуватися тому, як і головне навіщо хлопців постійно переводять із лікарні в лікарню.
І вже десь в четвертій або навіть пʼятій лікарні боєць може померти не стільки від ран, скільки від купи хірургічних втручань. І знайди потім винного, себто того лікаря, який на самому початку зробив помилку, або чиновника від медицини, якій замість столичного Інституту імені Шалімова (так було в документах), відправляє бійця з важким пораненням в одну з обласних лікарень.
Ну, помилився. Ну, з ким не буває. Саме так "помилились" із моїм бойовим побратимом Олівером. Вічна йому памʼять. Просто не витримало серце. А якби довгий ланцюг лікарень зупинився на другому етапі, наприклад "Мечка" в Дніпрі, то хтозна, чим би усе скінчилось.
Читайте також: Нам давно не потрібні вечірні відосики Зеленського
Боєць з автоматом і людина на милицях - це одна і та ж сама людина. Один і той же самий громадянин, який поставив на карту все, що в нього було, і пішов захищати свою країну. І зараз країна мусить захистити його. Зобов'язана зробити так, щоби у рідних та близьких навіть і натяку не було на думку, що десь до нього поставляться за принципом "Я тебе туди не посилав". Що він буде мати хоч якусь нереалізовану потребу, чи то чиста футболка або гарячий душ, чи уся можлива та неможлива необхідна увага від тих, хто мусить це робити…
Тільки не кажіть, що в країні немає грошей! Ніколи в це не повірю. Просто іноді у когось немає бажання зробити трохи більше, ніж майже нічого…
Про автора. Олексій Петров, ветеран АТО, блогер
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.