Такі та інші заголовки ворохоблять інформаційний простір, як кола на плесі тихого європейського ставка після каменя, який жбурнув у нього Емманюель Макрон.
Я не дивуюся від зигзагів паризьких політичних та довколаполітичних кіл після одного випадку. Під час президентської виборчої кампанії в Україні 2019 року сюди приїжджав тамтешній філософ Бернар-Анрі Леві. Він гаряче підтримував Порошенка, що, зрештою, робить і зараз. Однак після перемоги Зеленського Леві був одним з активних організаторів візиту нового президента України до Парижа…
Так і з Макроном. Можна лише подивляти метаморфозі господаря Єлисейського палацу, — причому, раптовій, неочікуваній і кардинальній. З чоловіка, який до останнього вірив, що з Путіна "будуть люди", що з кремлівським диктатором варто провести щиросердечні розмови, і він з людожера стане веганом, Макрон одного ранку став яструбом.
Його ідея запровадити в Україну військовий контингент з країн Європи не на жарт струсонула офіси та штаб-квартири Старого світу. І хай там як, — Макрон і досі не відмовився від неї, хоча, звісно, його риторика стала більш поміркованою та прагматичною.
Читайте також: Німецький канцлер піддався на тролінг Макрона
Але, як на мене, нічого дивного й не сталося. Французький лідер показав приклад того, як може діяти політик, не скований умовностями та зобов’язаннями перед перспективою майбутніх виборів. Це по-перше. Макрон вичерпав конституційний ліміт каденцій, тож він не живе 2027 роком, коли у Франції мають відбутися чергові президентські елекції.
Звідси й друга причина – політик, не обтяжений думами про вибори, дбає про слід в історії. І для Макрона акурат зійшлися зорі на глобальному видноколі. Він на рівні інстинкту відчув, що Європа, як ніколи, потребує лідерства, що вона без цього лідерства може стати або світовим загумінком, або – через агресивну путінську Росію, — повернутися до розколу часів холодної війни.
Американські вибори з усією непевністю результату, з перспективою повернення до влади аж ніяк не єврофіла Дональда Трампа, лише підігріли інтерес Макрона та його лідерські амбіції. Я вже й не згадуватиму про традиційну "нелюбов" французів до Америки, — але і вона тут також має значення.
Про поведінку європейських колег, зокрема німецького канцлера Олафа Шольца, — годі й говорити. Париж завжди бачив конкурентів у Берліні. І, хай там як, але амбітність фрау ексканцлерін Меркель будила на Єлисейських полях ревнощі та заздрість. Натомість Шольц, з його обережністю та навіть боягузством, з його осторогою перед "ескалацією" у конфлікті з Росією, з відчутним пропутінським лобі — що у бундестазі, що у бізнес-колах — схожий на конкурента, якому варто кинути виклик. І Макрон це зробив.
Звісно, хор незгодних з ідеєю француза в європейських столицях лунає щораз гучніше. Рівно ж як і зростає кількість тих, хто цілком прагматично розуміє, що "ховатись у будиночку", відкупившись від України грошима чи гуманітарною допомогою, довго не вийде. Тому рано чи пізно війна на Сході підштовхне навіть найобачливіших ретельніше й уважніше вивчити пропозицію Парижа, і ухвалювати якісь рішення. Тим паче, що Москва прозоро натякає на готовність не просто продовжувати криваву масакру в Україні, а й безпосередньо загрожувати європейським столицям.
Читайте також: Макрон може стати французьким Рейганом
З приводу останнього. Макрон, до слова, започаткував мейнстрим у дебатах напередодні виборів до Європейського парламенту. Питання безпеки, а отже війни в Україні, безсумнівно мають бути у "джентльменському наборі" тез тих, хто прагне вибороти мандат. Бо, звісно, Макрон самотужки не впорається, — йому потрібні однодумці й союзники, причому не тільки у Франції.
Звісно, для того, аби перший іноземний вояк ступив на українську землю, — я не маю на увазі інструкторів чи спецслужбістів, — зламається немало списів. Серед іншого, — й в українському парламенті, без згоди якого про жодну присутність чужинського військового контингенту не може бути й мови. Бо того вимагає Конституція. А щодо Верховної Ради, — то наразі вона перебуває у кризі, вихід з якої ще слід шукати в умовах відсутності на те бажання та настроїв. Чи варто говорити, що у такому питанні обійдеться й без позиції президента, — та чи готовий Зеленський дозволити, аби хтось сторонній отримав свою порцію овацій на його полі?
Звісно, мають бути прораховані всі можливі ризики. І вони не обмежуються ймовірністю прямого зіткнення Росії та НАТО. Бо, до прикладу, якщо йдеться про упокорення Росії, то навряд чи Україну та союзників влаштує "корейський варіант". А саме його може спричинити запровадження іноземного контингенту. Нагадаю, що саме так і виникла сумнозвісна "38-ма паралель" на Корейському півострові.
Тому на французьку парасольку над одеським Дюком Рішельє навряд чи можна розраховувати найближчим часом. Яким би національним сентиментом не керувався Емманюель Макрон…
Спеціально для Еспресо
Про автора. Ігор Гулик – журналіст
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.