Постколоніальні травми. Багатьом людям просто байдуже, ось і все

Стоячи в черзі з потяга в Перемишлі, я скролив в телефоні. На очі потрапив цілком адекватний пост українського посольства в Празі. До річниці Чорнобиля. Окрім всього іншого – писали, що треба переходити з написання "Чернобиль" на "Чорнобиль". Мовляв, дерусифікувати. Загалом же, слушна ідея. 

От тільки я думав про інше. Бо я стояв посеред натовпу співвітчизників на межі кордону з ЄС – і абсолютна більшість людей тут розмовляла російською. Абсолютна більшість. Говорили про пільги й соціальні виплати, про майбутні концерти та спортивні змагання. І про вивчення мов говорили. Щоправда, про англійську чи іспанську. І про це все мої співвітчизники в своїй абсолютній більшості говорили російською мовою. 

Для мене це питання. Про що це свідчить? Мабуть, що усім цим людям байдуже, як їх ідентифікуватимуть на наступному етапі їхньої подорожі. Українцями чи росіянами. Навіть більше – їм, вочевидь, байдуже, що їй передусім ідентифікуватимуть як росіян.

Ну, це логічно, адже вони розмовляють російською. А трагікомічні конструкти на кшталт "київської російської" чи "харківської російської" можна залишити хіба для внутрішньої аудиторії. Ну, справді. 

Я якось давно для себе вивів просту формулу. Особливо після лютого 2022 року – кожен українець і українка – подобається йому / їй це чи ні – є такими собі амбасадорами. Вони передусім репрезентують спільноту. Він – не Іван і не Петро. Вона – не Марія і не Катерина. Вони – передусім українці. Так їх сприймають. Ба більше, велетенська частина українців зараз закордоном (і отримують різні "бонуси") саме тому, що вони належать до "загроженої спільноти". Вони українці, яких хочуть вбити росіяни. 

І ця ситуація автоматично – знов таки, подобається тобі це чи ні – накладає на тебе відповідальність. Бо твоя поведінка формує уявлення про всю спільноту. 

Читайте також: Наше завдання — не дати світу втратити фокус

Мабуть, час називати речі своїми іменами – значній частині людей на цю відповідальність цілковито байдуже. Люди, які вирішили отримати якісь свої невеличкі вигоди, але жодним чином не взяти на себе відповідальність за ту ж спільноту, за приналежність до якої вони ці вигоди отримали. 

Очевидно, тут справа не в якихось "психологічних диверсіях". Мова про банальну людську байдужість і лінь. Бо, підходячи з суворими мірками, зазвичай за цим стоїть просто небажання докласти зусиль і попрацювати над собою. І заради цього людина готова розмірковувати про "київську російську", "російська не належить росіянам" та іншу дурню. А по суті – це просто небажання сісти й працювати над собою. Бо й так зручно. 

І це насправді велика проблема. Бо в кращому разі ми маємо просто нерозуміння зі сторони наших західних друзів. В гіршому – ми маємо (як мінімум в очах багатьох іноземців, які не вдаються в тонкощі нашої історії) наочні свідчення що, можливо, російська пропаганда не так вже й бреше? Про "один народ", про "історічєскую общность" тощо. Бо, подобається це комусь чи ні, але мова залишається чи не найбільш яскравим маркером ідентичності. 

Складається парадоксальна ситуація. Маса всіляких добрих ініціатив – усіх цих конференцій, текстів, лекцій, книжок і відео, які намагаються донести до західної аудиторії наші колоніальні травми – все це захлинається в потоці наших співвітчизників, який щодня перетинає західний кордон і відтворює один з головних стовпів російських стереотипів про українців. 

Читайте також: Історія гарно вчить, не залишаючи простору для ілюзій про "легкий мир"

"Слухай, чому так багато українців говорять російською?".

"Ну розумієш – це століття русифікації…." Валуєв. Бад-Емс. Тридцяті. Освіта. Брежнєв. Іван Дзюба. Олекса Тихий. Василь Стус…

"Ок, але зараз вже п’ятий рік, як ви кажете – повномасштабної війни – чому досі, за ці п’ять років нічого не змінилось?".

"…" 

І якщо бути чесним, то всі ці розмислювання про постколоніальні травми мені самому вже видаються все менш переконливими. Бо відповідь, здається, набагато простіша. Багатьом людям просто байдуже, ось і все. 

Ні, я не узагальнюю. Я знаю дуже багато українців за кордоном, які роблять все можливе і неможливе для долання російських міфів. А проте, є величезна частина людей з цілковито іншими поглядами. Або, радше, з їх відсутністю.

І ні, насправді це не "знову ділять українців" - як безумовно хтось тут в коментарях рано чи пізно напише. 

Бо насправді цей допис навіть не про мову. А про людську байдужість, яка здатна нищити старання дуже багатьох чудових людей. Навіть цілих поколінь. І ось ця байдужість іноді доводить до розпачу. 

Але хочеться вірити, що ми попри всі, навіть надскладні сьогоднішні обставини, здатні цю байдужість долати. 

І брати на себе відповідальність. Бо насправді – це історія передусім про відповідальність, з якою ми цього разу таки зобов’язані впоратись.

Джерело

Про автора. Радомир Мокрик, український історик, культуролог, науковий працівник Інституту східноєвропейських студій на філософському факультеті Карлового університету в Празі

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.