Про небезпеку неспішності

І люди вірять. Вірять, бо що їм ще залишається робити?

Коли з часом ніхто не бачить результатів цієї роботи на фронті й починають виникати питання, то робиться інформаційний вкид. Про якусь нову розробку безпілотника. Про якісь нові рекорди виробництва боєприпасів чи закупівлі безпілотників. Про якісь нові спрощення процедур закупівлі.

Ну як це ми нічого не робимо? Робимо! От тут трохи зробили, а ще тут! І так поступово робимо! Просто не все зразу!

І люди знову вірять. Знову чекають.

Чекають, бо суспільство так привчили! Привчили до повільних поступових реформ та змін. Всі 30 років ми так живемо. Чекали 30 років. Ну хіба якихось пів року - рік не почекаємо ще?

А знаєте, в чому проблема такого очікування в період війни? Бо ця парадигма формувалась роками для умов мирного життя.

Коли ми нікуди не спішили. Коли нам ніхто не загрожував. І ми навіть не намагались конкурувати за кращий рівень життя з нашими сусідами.

Читайте також: Про вади нашої влади

Навіть зараз ми ж продовжуємо жити так, ніби нам нема куди поспішати, й ніхто нікуди не підганяє…

Не розуміючи при цьому, що для умов війни ця мирна парадигма може загрожувати катастрофою. Бо в той час, як ми повільно розвиваємось чи щось змінюємо, ворог випереджає нас у швидкості прийняття рішень. Випереджає нас у стратегії. У системності. У масштабах.

Ворог створює перевагу в засобах ведення війни не тільки завдяки власній ефективності. А через нашу повільність. Ворог швидше корегує свою стратегію, бо в умовах реальної війни бачить ефективність засобів. І знову ж таки, через нашу повільну адаптивність.

Джерело

Про автора: Павло Вернівський, економіст, експерт Інституту ім. Олександра Поля

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.