Пробачення і забуття

Вивітрити із пам’яті, насипати на той спогад нових досвідів, людей та бетону часу, спорудити саркофаг-укриття, як над Чорнобильським реактором. Щоб не фонило і не потріскувало млосно лічильником Гейгера. 

Ми легко і поблажливо пробачаємо те, що нас не зачіпає і майже не маємо ресурсів та бажання пропрацьовувати справжнє пробачення, у глибинному його сенсі.

Для кожного із нас виділена певна місткість та відміряне число зарубок, після якого відбувається блокування. Їх можна використовувати довго, роками, або різко, за один раз витворити щось таке, що наповнює так, що аж хлюпає через край чи зарубати таку зарубку, що розрубує пополам. 

Читайте також: Шкода, що у ролі піддослідних кроликів — ми...

Образи залишають на нас кратери, як удари метеоритів. Дрібніші зникають майже одразу, крупні – тримаються незмірно довше. І щоб їх маскувати, ми, як і Земля, використовуємо час та власну атмосферу. Розмиваємо краї, засипаємо ями. Бо щоб засипати порожнечі, утворені сильними – треба звідкись брати дуже багато ресурсу та матеріалу, а окрім, як із себе, нам накопати нема звідки.

Але скажіть, хіба можна вважати пробаченим аризонський кратер, навіть коли минуло п’ятдесят тисяч років, його стінки мирно поросли травою і він органічно вписався у ландшафт пустелі. Бо коли відійти трохи далі – то прекрасно видно, що це за утворення. 

І як боляче колись було.

Джерело

Про автора: Володимир Гевко, маркетолог, блогер

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.