Як відомо, перший проєкт закону про мобілізацію Кабмін вніс до Ради 25 грудня.
Потім, уже після Нового року і тривалої суспільної істерії, старий проєкт було відкликано. А 30 січня внесли вже новий проєкт закону про мобілізацію.
7 лютого Верховна Рада проголосувала в першому читанні. 21 лютого закінчився прийом правок до проєкту, і сьогодні їх налічується понад 4 тисячі. Зараз вони мають бути розглянуті у профільному комітеті.
Навіть за оптимістичного сценарію це забере не менш як тиждень. Далі — винесення законопроєкту в зал. Де справжня біда з голосами. Тобто навіть якщо Рада і почне голосувати щось на наступному тижні і це голосування буде вдалим (у чому є великі сумніви), ще піде кілька днів на те, аби його підписав президент. Або спікер, якщо буде прийняте рішення, що непопулярні нововведення мають лягти в зону відповідальності парламенту.
Тобто, виходячи з математичних розрахунків, на ухвалення надважливого у нинішніх умовах закону пішло мінімум три місяці. Якщо не додавати півтора-два місяці, які йшли на його юридичну розробку.
Читайте також: Мобілізація: примус чи не примус?
Чи маємо ми розкіш так витрачати час, знаючи непросту ситуацію на фронті? Питання без підтекстів і особистісних оцінок.
Чи існують інші механізми або нормативи, які можуть чітко і зрозуміло визначити питання мобілізації/демобілізації, військового вишколу та фінансового забезпечення? Юристи, з якими довелось спілкуватися на цю тему, кажуть, що існують. І це грамотно виписана постанова уряду, яка б унормувала усі ці питання.
При тому, що уряд і так є автором законодавчої ініціативи, тому якщо там так бояться втрати свого іміджу, то немає чого, зрештою, втрачати. Але найпотрібніші для фронту рішення за правильної комунікаційної стратегії можна було б за цей час уже давно виписати, схвалити й вже виконувати.
Можливо, я десь помиляюсь у своїй логіці. Підкажіть.
Про автора. Віктор Шлінчак, голова правління Інституту світової політики
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.