У нас демократія сприймається як процедура, а не як відповідальність

Багато хто з них кепкує — хоча, власне, з чого б сміятися? Адже впродовж усієї радянської історії ми спостерігали саме таку готовність коливатися разом із "лінією партії" — у чиновників, депутатів, та й у самого народу. Люди намагалися сприймати реальність так, як її подавали газети, радіо, телебачення.

Мільйони не бачили сталінських репресій і загублених життів, але раптом "прозріли" — майже наступного дня після доповіді Хрущова на XX з’їзді партії. Червоний маршал Климент Ворошилов, переконаний сталінець майже все своє політичне життя, на тому ж XX з’їзді підтримав доповідь проти культу особи, а вже на XXII — покаявся за власну участь у репресіях. А потім, на XXIII, забув про своє каяття й знову став живою іконою комуністів. Як думаєте, він хоч на мить замислювався над цією траєкторією свого життя? Очевидно, що ні. Як реалістична людина, він ішов від однієї зірки Героя до іншої — як і його нинішні нащадки.

Але більшовики здобували владу, право коливатися разом із лінією партії та нав’язувати свою точку зору переляканому, деградованому суспільству шаблями, рушницями й тачанками. І річками крові. А нових "слуг народу" до влади привели самі українці — на чесних виборах. Ідеться навіть не про всім відомого Володимира Зеленського, а про нікому не відомих депутатів провладної партії, яких обирали лише тому, що ті фотографувалися з кумиром. 

Це тоді називали "оновленням парламентаризму" — хоча насправді це була звичайна брехня.

Читайте також: Нарешті ми маємо молоде покоління, що відчуває цінність держави й інституцій

Оновлення парламентаризму — це Польща, де до сейму прийшли люди, що пройшли через випробування "Солідарності" та фотографувалися з Лехом Валенсою. Оновлення парламентаризму — це Україна 2014 року, коли виборці голосували за тих, хто пройшов Майдан. Так, ці люди були недосконалими й далекими від законодавчої роботи. Але вони задекларували свою політичну позицію й підтвердили її вчинками.

Обрання ж анонімних депутатів — це прямий шлях до усвідомлення ними своєї повної залежності: або від президента, або від тих, хто гарантує їм майбутнє після випадкового потрапляння в політику. Ніяким парламентаризмом тут навіть не пахне.

І стверджувати, що нинішня криза — наслідок війни, означає свідомо обманювати себе. Ця криза почалася у 2019 році — і може не закінчитися ніколи. Навіть якщо відбудуться нові вибори. Бо попередні вже продемонстрували: відповідальність виборців — на критично низькому рівні. Вважати, що війнa цю відповідальність змінила, — наївно. Війна лише заморожує політичні процеси. Вона не додає суспільству зрілості — хіба що стресу й нового запиту на "сильну руку", з якою можна сфотографуватися черговому ноунейму.

Те, що українське суспільство не розуміє, що демократія — це відповідальність, а не декорація, підтверджується практикою. Готовність меншості виходити на протести не скасовує безвідповідальності більшості. Тож у своїх кар’єрних розрахунках "слуги народу" діють логічно — з огляду на суспільство, у якому живуть.

Читайте також: Виступи молоді. Спроба політологічного аналізу

А ми з вами — безнадійні маргінали, які тішаться силі протесту меншості. Так, протест рятує від стрибка у провалля, але зовсім не гарантує перемоги на виборах. 

Саме тому я щиро раджу кожному, хто серйозно думає про українську демократію, розглянути ще один альтернативний сценарій на післявоєнний час: усвідомити, що ми живемо в країні, де демократія сприймається як процедура, а не як відповідальність. Як це завжди було на пострадянському просторі. І усвідомити власну роль у цій країні, здатність змінювати щось — і водночас ризики для себе особисто, якщо ви наважитесь нагадувати співвітчизникам, що таке справжній демократичний процес.

Джерело

Про автора. Віталій Портников, журналіст, лауреат Національної премії України ім. Шевченка

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.