Україна не зможе прожити без українців

Довго туди не заходив, але якось випадково заскочив, і це була любов.

Натуральне, за адекватними цінами. Фермери з-під Обухова.

Фантастичне обслуговування. Асортимент постійно розширювався. З'явилася своя кулінарія.

І ось заходжу, а вони кажуть: у нас знижка на все 40%. Ми завтра закриваємося.

- Як? Чому? Не пішов бізнес?

- О, ні. Якраз дуже добре пішов.

В той час заходить ще одна покупчиня. Те саме здивування, я б сказав навіть обурення.

- В нас вся мережа закривається. Всі сім магазинів. Мобілізація.

Порахував. Сім магазинів. По дві продавчині в кожному. Чотирнадцять жінок без роботи.

В Польщу? В Німеччину?

Крутячи в голові ці думки, зупинився на світлофорі.

Переді мною молоді індус та індуска. А збоку два дядьки. Нетипові для цього буржуазного райончика. Роботяги. Десь поза п'ятдесят. Огрядні. В кожного по півлітри розливного пива.

Перехоплюю їхні погляди на індусах. І репліку:

- Ото, бл*дь, майбутнє України.

Іронічно посміхаюся собі: дай Боже, аби індуси чи якісь непальці були тим майбутнім.

Все може бути набагато барвистіше.

Нічого поганого в чужоземній робочій силі нема.

Коли Конрад Аденауер робив те, що не вдалося Адольфу Гітлеру, — створював Рейх, який врешті завоював Європу, то масово завозив мігрантів.

Під час великої відбудови безробіття спочатку склало 0%, а потім крива поповзла вниз.

Людей катастрофічно бракувало.

У ФРН поїхали турки, італійці та югослави — найбідніші народи Європи.

Коли Тіто і Гаспері стабілізували свої економіки та добробут Югославії й Італії значно зріс (в тому числі завдяки грошам заробітчан) культурно близькі німцям люди — поїхали додому.

А ментально чужі турки, попри письмові обіцянки повернутися — не просто лишилися, а почали перевозити свої численні родини.

І як не намагалися німці їх інтегрувати — не вийшло.

А ось міністерка соціальної політики Жолнович вже зараз підтирає делікатні ду*ці майбутніх українців. На презентації демографічної стратегії до 2040 року у своїй коротенькій промові вона чотири рази згадала про іноземців. З ніжністю мами. Переживає, аби ми гарно прийняли їх, аби їм тут було комфортно. Так і сказала.

Нам, звісно, будуть розповідати, що поїдуть зваблені шаленими грошима інженери з Італії, Німеччини та Чехії, але щоб їх розбачити, треба буде цілий гігават.

Влада не збирається повертати українців. Міністр кросівок Кулеба заявив, що не вірить в повернення українців. Вони забили на них. І лише генерують ідеї, як їх паімєть. Ще ненависть розпалюють до них.

Тому пані Жолнович замість чесної та тяжкої розмови про те, як будемо розгрібати цей пи*дець, найбільший після Батия, Руїни та Сталіна, складає поезію.

З вправністю літератора розказує історію лелек Грицька та Одарки, які повернулися в Україну.

Зі щирою вірою, що так само повернуться мільйони інших Грицьків та Одарок.

А хоча б на одне питання з доброї сотні — де взяти їм гнізда — відповіді нема.

На Херсонщині жінка вирвалася з окупації.

Вийшла на міст і розкрила український паспорт, який наші зафіксували дроном.

Дуже небезпечна операція з порятунку українки тривала шість годин.

Якби наша влада в Києві так билася за українців, як ці солдати на Херсонщині, — не треба б було завозити бангладешців.

Україна зможе прожити в будь-яких кордонах.

Україна не зможе прожити без українців.

* Публікується зі збереженням стилю автора

Джерело

Про автора: Олег Манчура, журналіст.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.