Вам не подобається Зеленський: чи це справді привід виправдовувати геноцид українців?

Звичайна субота, парковка супермаркету в Нормандії. Я розмовляю українською з сином. Чоловік чує нас і підходить. Звертається до мене російською, з французьким акцентом.

Ось цей діалог таким, яким він був:

— Вы откуда?
— Не оттуда. (маю на увазі: не з Росії)
— А откуда?
— Из Украины. А вы?
— Я француз.
— Любите Россию?
— Я ненавижу Зеленского, он жид и вор.
— Это не повод убивать других украинцев.
— В смысле?
— Ну если кому-то не нравится Макрон, это же не повод бросать бомбы на других французов и оправдывать агрессию.
— Я Макрона тоже не люблю… — розвертається і йде.

Розмова триває менш як дві хвилини. Але вона розкриває щось набагато ширше, набагато глибше.

Це не особиста думка однієї людини. Це відображення кремлівських наративів, які на 4-му році повномасштабної війни Росії проти України циркулюють у французькому суспільстві.

I. Розшифрування цитат: каталог російської пропаганди

Кожна фраза цього діалогу не випадкова і відповідає офіційному наративу, масово поширюваному російськими каналами.

1. "Зеленський — жид і злодій" — повернення антисемітських кліше

Це не політичний аргумент. Це старий антисемітський шаблон, оновлений російською пропагандою, яка прагне демонізувати українського президента, щоб виправдати вторгнення.

Те, що це кліше повторюється у Франції, країні, позначеній Голокостом і справою Дрейфуса, має насторожувати.

2. "Я ненавиджу Зеленського" — персоналізувати, щоб дегуманізувати

Пропаганда замінює війну проти України на "війну проти Зеленського". Це просто, ефективно, психологічно заспокійливо: звести геноцид до особистого конфлікту.

3. Втеча від раціональних аргументів — ознака віри, а не думки

Перед простою аналогією (Макрон ≠ бомбити французів) чоловік нічого не відповідає. Він йде. Типова реакція людини, яка не володіє своїм дискурсом, вона є жертвою пропагандистських кліше.

Читайте також: Це не війна Путіна проти Зеленського — це війна "русского міра" проти всього українського

II. Геополітичний контекст: ефект Трампа та нормалізація агресії

Цей діалог не з'являється у вакуумі.

Ми живемо в період, коли агресія стає банальністю:

• Трамп ставить під сумнів допомогу Україні й легітимізує російську безкарність;
• ультраправі посилюються в Європі;
• антисистемні дискурси служать мостом до кремлівських наративів;
• соціальні мережі підсилюють емоційні та конспірологічні повідомлення.

Те, що три роки тому говорили пошепки, тепер кажуть на парковках, у кафе, і навчальних класах. 

Антисемітизм, моральний релятивізм, імперська ностальгія — все це спливає на поверхню.

III. Психологія приєднання до зла

Центральне питання психологічне: що відбувається, коли людина відчуває безпорадність перед насильством?

Вона шукає психічний вихід. Дослідники називають це ідентифікацією з агресором.

Це стратегія виживання: якщо не можеш зупинити зло, прив'язуєшся до нього. Приймаєш його. Виправдовуєш його.

Підтримка агресора стає тоді "логічною". Це звільняє від необхідності мати моральну позицію.

Читайте також: "Будьте як діти", - але ж не настільки!

IV. Романтизація радянського: моральна амнезія

Ще більш тривожне: у деяких європейських творчих колах радянські пропагандистські плакати з'являються в "художніх" презентаціях:

• виставлені як "вінтажний стиль";
• оцінені як "ретро";
• використані як "натхненні графічні елементи".

Ця естетика не невинна. Вона несе ідеологію режиму, який морив голодом, депортував, страчував мільйони людей.

Для українців, грузинів, народів балтійських країн, поляків... це не "дизайн". Це прославлення пригноблювача.

Приклад 1: Конференція про "Різдво, Новий рік та прикраси СРСР"

У грудні 2024 року французьке місто організовує конференцію, яку веде російська колекціонерка, про радянські традиції зимових свят.

На афіші зображено собор Василя Блаженного — символ Москви.

Що тут не так?

По-перше, зазначені культурні роки (1930-1980), які ніби відповідають добі, коли Росія не була агресором (для більшості європейців). Тоді як насправді 30-ті роки відповідають періоду Голодомору — голоду, організованого радянською владою з метою здійснення геноциду в Україні. Це не був мирний період радісних святкувань, це — епоха масової запланованої смерті.

По-друге, на афіші зображено Собор Василя Блаженного як казкове шато у різдвяних вогниках. Тоді як цей собор було збудовано між 1555 і 1561 роками за наказом царя Івана Грозного на честь завоювання Казанського ханства. Його можна вважати прямим символом російської імперської ментальності. До того ж він розташований за 50 метрів від Кремля, де зараз сидить Путін і віддає свої жахливі накази.

Презентувати "радянські традиції" без згадки про мільйони жертв — це переписування історії.

Приклад 2: У творчій школі радянські плакати як "натхнення"

У школі творчих технологій викладач використовував радянські пропагандистські плакати як джерело візуального натхнення для своїх студентів.

Без контексту. Без критичного аналізу. Просто як елемент дизайну. 

Але те, що цей плакат є частиною ідеології та режиму, які катували людей і продовжують це робити, його не обходить. 

Тому це — пропаганда, яка діє непомітно. Під виглядом естетики й вона є небезпечною для Європи.

Приклад 3: "Маша і Ведмідь" — досі транслюється у 2025 році, на 4-му році війни

Російський мультфільм "Маша і Ведмідь" продовжує транслюватися у Франції на одному з центральних телеканалів.

Проте ще у 2018 році британські медіа розкрили його пропагандистський вимір.

Дослідники Букінгемського університету порівняли поведінку персонажа Маші з поведінкою Путіна: "наполеглива, рішуча, відкушує більше, ніж може проковтнути". Естонські та литовські аналітики підкреслили, що ведмідь символізує Росію і має на меті створити позитивний образ країни у дітей.

Зараз 2025 рік. Четвертий рік тотальної війни проти України.

І цей російський культурний продукт продовжує формувати сприйняття мільйонів європейських дітей — без контексту, без застережень, без обговорення.

Приклад 4: "Україна? Це ж переважно сільська місцевість, чи не так?"

Ще одна розмова, цього разу з французом, який говорить російською. Він відвідував Москву та Санкт-Петербург. В Україні ніколи не був.

Але він "знає", що Україна — "красива країна, переважно сільська".

Моя відповідь: "Насправді Росія більш сільська, ніж Україна у відсотковому співвідношенні. До того ж до російського вторгнення в Україні було кілька міст-мільйонників: Київ, Харків, Одеса, Дніпро, Донецьк… Красиві сучасні мегаполіси, які приймали Євро-2012 та зірок світового масштабу".

Він цього не знав.

Цей випадок ілюструє повторювану проблему: люди знають Росію як велику державу з багатою культурою. А щодо України вони залишаються у полоні пропагандистських радянських наративів.

Читайте також: Якщо ми опустимо руки, Україна не виживе

V. Чому це стає небезпечним для Європи

Напередодні європейських виборів Росія інтенсифікує свої впливові кампанії:

• підсилення анти-ЄС дискурсів;
• інфільтрація соціальних мереж;
• непряма підтримка радикальних партій;
• експлуатація народного гніву.

Громадянин, який повторює: "Зеленський поганий, отже Росія права", не усвідомлює, що стає мимовільним переносником інформаційної війни.

Це не лише українська проблема. Це європейська проблема.

VI. Що робити, коли зустрічаєш такі дискурси?

Ця публікація призначена для тих, хто одного дня матиме подібну розмову: у Франції, Німеччині, Польщі, США чи будь-якій країні.

Ось що можна спокійно відповісти:

• не подобається політик ≠ виправдовувати вбивство цивільних;
• антисемітизм — це не аргумент;
• ненависть до однієї людини не виправдовує руйнування держави;
• у Росії ви не могли б так вільно висловлюватися;
• це не позиція — це пропаганда.

І найголовніше: мовчання — це теж відповідь, іноді найнебезпечніша.

VII. Головне питання

Коли ненависть до одного політика стає виправданням вбивства тисяч цивільних — де проходить межа між "особистою думкою" і співучастю у злочині?

І як у Європі, що вважає себе демократичною, тоталітарні наративи знову завойовують позиції?

Можливо тому, що ми дозволяємо їм циркулювати. Тому що не відповідаємо. Тому що не називаємо речі своїми іменами.

Бо демократія не захищає себе сама. Її захищаємо ми.

Спеціально для Еспресо

Про авторку. Альбіна Чеперис, журналістка й комунікаційниця, живе у Франції

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів чи колонок.