Якщо ми опустимо руки, Україна не виживе

Ворог знову намагається примусити нас здатися, перш за все, в наших головах, тому що не може, як планував, перемогти нас на полі бою. Наші зневіра та розпач — остання зброя росіян, на яку вони зараз роблять основну ставку.

Головним фактором збереження України були й залишаються Сили оборони. Солдати, сержанти та офіцери, котрі, попри прогнози та інформаційний шум, втому, розчарування, біль і страх, попри саму смерть, вперто продовжують день у день ефективно виконувати свою роботу.

Сьогодні, в момент, коли противник і сама доля вкотре випробовують нас на міцність, ми маємо згадати, заради чого і чому впродовж 11 років ми боремося проти РФ — величезної машини смерті, метою якої є знищення усього, що відмовляється підкорятись. Маємо згадати, скільки разів наша держава перебувала на краю прірви, і якими надлюдськими зусиллями український солдат щоразу перешкоджав її падінню. І зараз, як і у 2014, 2022 та в усі інші роки війни, у нас немає іншого варіанту, ніж, зціпивши зуби, ще міцніше тримати в руках зброю, і не допускати зневіри.

Якщо ми опустимо руки, Україна не виживе. Ми заплатили дуже високу ціну і продовжуємо платити її щохвилини, аби зараз не впасти у відчай. 

Доля української нації в руках кожного, хто зараз на фронті, хто формує надійний тил, хто підтримує військо і працює на розвиток держави. 

Це не пафосне перебільшення, це результат нашої діяльності або бездіяльності, ефективності або неефективності, помножених на витрачений час. Це необхідно прийняти й зробити відповідні висновки, виходячи з розуміння того, що все залежить від нас. Я наголошую — від кожного з нас.

Завданням українського суспільства наразі є ще більша, ще активніша, всеосяжна підтримка фронту. Ця підтримка так само починається з особистої боротьби зі зневірою: з протистояння російським інформаційним атакам на нашу свідомість, з відмови коритися вигаданим росіянами сценаріям капітуляції, з впевненості у необхідності кожному на своєму місці докладати всіх зусиль заради спільної справи.

Для нас 2025-й був роком складних випробувань і трансформацій: "Азов" успішно стримував наступальні дії противника на надскладних ділянках фронту, розширювався до корпусу, розвивався і нарощував бойову міць, але разом із тим, на жаль, і втрачав своїх найдостойніших бійців. Ми обовʼязково помстимося за них.

У 2026-му ми так само триматимемо стрій заради тих, хто за нами. У пам'ять про всіх, хто загинув на цій війні. Кого було закатовано та заморено голодом у минулі століття. Заради сотень тих азовців, які понад три з половиною роки перебувають в російському полоні, і чиє повернення додому — наш обовʼязок. Заради всіх майбутніх поколінь, які мають жити у вільній Україні, а не під російською окупацією. Зрештою, заради власної гідності, вірності присязі та можливості у майбутньому без докорів сумління дивитися на своє відображення у дзеркалі. У майбутньому, єдиним гарантом якого є українське військо.

Тримаємо стрій!

Знищуємо окупантів!

Джерело

Про автора. Денис Прокопенко, український офіцер, полковник Національної гвардії України, командир 1-го корпусу НГУ "Азов"., Герой України

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.