Якби Путін не розпочав би війну з Україною у 2022-му...

Ризикну припустити, що тут мав місце навіть не стратегічний прорахунок, а бажання російської верхівки не впасти в абсолютно інерційний сценарій розвитку. 

На кінець 2021 року Росія плавно дрейфувала в застій. Путін мав рейтинг, але вже не мав "історичного майбутнього". За даними “Левада-центру”, у грудні 2021 року його персональне схвалення було близько 65%. Для будь-якого демократичного політика це було б багато, для Путіна — точно замало.

Світовий банк у грудні 2021 року прогнозував для Росії зростання 2,4% у 2022 році й уповільнення до 1,8% у 2023-му. І прямо вказував, що довгострокова проблема Росії — низький потенціал зростання, без якого неможливо підвищувати доходи й рівень життя. Тобто гроші були, але потенціалу рухатися вперед (з урахуванням наростальної ролі Китаю) вже не було.

Carnegie ще у 2021 році описував російський сценарій так: надмірне втручання держави, централізована й неефективна адміністративна машина, відсутність довгострокового планування, деградація людського капіталу. Опитані економісти й бізнес-лідери тоді фактично сходилися на тому, що в межах чинної політичної та економічної моделі Росія не змінить траєкторію, а її середньо- і довгостроковий сценарій — це багаторічна стагнація.

Якби не було війни, Росія, найімовірніше, входила б у свою путінську брєжнєвщину. Таке собі повільне "прокисання імперії", яка б тільки могла б дивитись за тим, як інші йдуть вперед, а вона буксує на місці. Формально Путін міг сидіти в президентському кріслі до 2036 року. На той момент Конституцію вже переписали, а російські еліти просто змирилися, що до кінця життя Путіна у нього наступника не буде. Російська система займалась самообслуговуванням з подачками для людей, з посадками інодумців, з вичавлюванням молоді за кордон, з підсадкою регіонів на дотації. Економіку ніхто не збирався реформувати, бо реформа небезпечніша за застій. Це і був початок брєжнєвщини, коли країна перестає рухатися і тільки імітує, що дихає.

І Путін це, видається, відчув. Не хочу виправдовувати його рішення, але хтось явно йому розповів, що при інерційному сценарії ніякої величі він не здобуде. Буде просто довге старіння та охорона власного мавзолею.

І тоді він вирішив зіграти не в Брежнєва, а в Сталіна. Бо сталінщина, на відміну від брєжнєвщини — це мобілізація. 

Сталінщина ламає суспільство під "велику мету", потребує жертв, ворогів, фронту і трофеїв. І Україна для Путіна мала б стати саме таким трофеєм, який би став доказом, що він не зістарений дідуган, а історична постать — відновлювач нової імперії. Йому була потрібна не безпека Росії (про яку він постійно розповідав), а подія, яка замінить Росії майбутнє. Бо без війни росіянам довелося б рано чи пізно ставити дуже неприємні питання. Чому країна з нафтою, газом, лісом, металом, ядерною зброєю і космічними амбіціями живе так, ніби головна національна ідея — це дотягнути до наступної пенсійної реформи? Чому діти чиновників живуть у Європі, а народу пояснюють, що Європа загниває? Чому “вставання з колін” триває вже двадцять років?

Читайте також: "Останній гріх" західного інтелектуала: співчуття до "російського народу"

Війна замінила відповіді на все. Тепер пояснення є одне — фронт, санкції, "історична місія", країна воює. У цьому сенсі природа війни стала очевидною. Це була не війна проти НАТО і не війна за "захист російськомовних". Тим більше — не війна за Донбас. 

Справжня причина глибша — російський режим уперся в межу власної стагнації. І замість того, щоб змінюватися, вирішив коштом України перезапустити, в першу чергу, свою систему — коштом територій, населення, ресурсів. 

Ну, і демонстрація сили мала б змусити ненависну Європу затрястися. "Можем повторить" - це ж для цього було заготовлене гасло. 

Тому зараз, розуміючи цю логіку, важливо розуміти й природу подальших кроків. Бо тепер "стагнація війни" для Путіна так само небезпечна, як і безвоєнний застій. Тому оголошення миру не буде, він йтиме до кінця. Сподіваюсь, швидкого. 

* * *

І кілька слів про нас. Україна без війни мала б зворотний від Росії процес — еволюційність змін, політичний рух, вірогідна зміна влади, конфлікти еліт, громадський тиск. Помилки Володимира Зеленського могли б коштувати йому посади. Це була б нервова, шумна, але жива демократія, яка все одно рухалась би до реформ і до Європи. Важко, повільно, але в правильному напрямку.  

І це точно дисонувало б з тією системою, яку Путін вибудовував би десятиліттями. Війна стала не способом "захистити Росію", а спробою зламати Україну яка йшла (і поки що йде) іншим шляхом. Путін хотів довести, що Україна — це випадковість, failed state. А довів протилежне. Це Росія все більше перетворюється на неспроможну державу.

Джерело

Про автора. Віктор Шлінчак, голова правління Інституту світової політики

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.