Яке миритися?! А дітей нам хто поверне?!

Їду в купе з двома жінками, одна з Харкова, друга з села на Харківщині

Перша — тонка україномовна пані. В другої повні торби смаколиків ("Ір, вафельку? А сємєчки будеш?"), золотозуба приязна усмішка і такий красивий суржик, мов срібляста річечка. Дуже світла жінка.

"Важко у Києві?" - з щирим співчуттям спитала мене друга. "Нам у Києві? Та ні. Тобто в порівнянні з Харківщиною, ви що…"

І тут вона почала розповідати. Як жила перший місяць вторгнення в окупації зі старенькою мамою, в якої була деменція. Показала свій дім — наполовину зруйнований. Розповідала про те, як ось ці (розтягуючи шкіру біля очей, показує: "Буряти чи хто вони такі?") розстріляли місцевих робітників молокозаводу, бо ті хотіли людям просто роздати молочні продукти ("Завонялося все в результаті й просто пропало!"). Розповідала про місцевих колаборантів з її села, один із них зрештою й сам загинув ("Я навіть царствія небесного не побажаю йому! Собаці собача смерть!"). Як вона зрештою наважилася вивезти 89-річну хвору матір, і як вони 13 діб їхали до Німеччини ("А кішку і собаку я залишала на передєржку. 21 тисячу заплатила, але ж вони рідні мої, як дітки. Як можна просто викинуть?!") Як її сусіди залишили матір частково паралізовану і поїхали, тобто просто лишили її помирати ("Я додзвонилася до її внука! Кажу, ти з батьками не общаєшся, але ж бабушку забери, як же так можна! Але він не встиг. Її все одно застрілили. Ну, а нас там вже не було…").

Читайте також: Портрет покоління

Багато чого розповіла ще. Аж до мурашок шкірою. Вони з матірʼю потім зрештою повернулися додому, але мама швидко померла після цього. Тепер ця жінка відбудовує дім і вірить в те, що все буде добре. Але потім каже раптом тріснутим голосом: "Я кацапів ненавиджу, просто ненавиджу. І от все думаю: такого ж не може бути, що вони повернуться, правда? Ми ж переможемо, правда?!"

А харківʼянка мені каже: "Запишіть мій номер. Якщо будете в Харкові, вам є де зупинитися. Я вам екскурсію Північною Салтівкою проведу".

Розповідала ще, як у неї в одній європейській країні (вона там деякий час жила, а тепер до матері їздить) питають: "А ви впевнені, що це вас росіяни у Харкові обстрілюють?" - "Це хто питає? Наші?", - уточнюю. "Які вони наші! Умовно "наші". Суки… Про примирення заїкаються. Яке миритися?! А дітей нам хто поверне?! Та росіяни  ніколи не відмиються! Хіба що репарації й зміна кількох поколінь можуть щось змінити. І те не факт".

Мовчимо деякий час. Чутно, як в сусідньому купе хтось розмовляє російською.

"Я оце як почую російську мову, мені аж противно. Нічого не можу з собою зробити", - каже друга.

Джерело

Про авторку. Ірина Цілик, українська кінорежисерка, письменниця, авторка поетичних і прозових творів. Член Українського ПЕН

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.