Який у нас план, якщо війна триватиме ще два роки? Три роки? П’ять років?

У 2022-му Кремль міг вважати, що Україна не витримає вторгнення. У нашої країни було відчутно менше ресурсів — і ми повинні були програти в змаганні економік. Але замість цього ми прожили три з половиною роки війни в досить тепличних умовах.

Нашу економіку взяли на буксир союзники. Захід не тільки дає нам зброю і снаряди. Завдяки європейським мільярдам Україна може тягнути соціальні витрати, платити пенсії та зарплати бюджетникам. Нас, по суті, під'єднали до зовнішньої системи життєзабезпечення — і тому єдине, за що ми платимо самостійно, — це військові витрати.

У нашій країні не вводилася карткова система. Не заморожувалися депозити. Практично не підвищувалися тарифи. Ми живемо без податків "на війну" і не обмежуємо преміальне споживання. Асортимент магазинів не відрізняється від довоєнного — як і заповнюваність ресторанів. У результаті — український тил мінімально помічає на собі економіку війни.

З цієї причини економіка стала не нашим слабким місцем, а нашого противника. Ми стежимо за тим, як у РФ зростає дефіцит бюджету. За тим, як скорочуються резерви. Робимо ставки на рівень інфляції та інтенсивність роботи друкарського верстата наступного року. Багато хто переконаний, що в той момент, коли Москва відчує загрозу для системи й режиму — вона смикне воєнний стоп-кран.

При цьому з першого дня війни Москва не відчувала дефіциту в солдатах. Росія погралася з мобілізацією лише чотири тижні — а потім перейшла в режим купівлі гарматного м’яса. І тепер Кремль вдивляється в Україну в надії, що у нас закінчаться солдати раніше, ніж у РФ закінчаться гроші.

Читайте також: Методи ТЦК прямо пропорційні до вашого пофігізму

Мобілізація і справді виявилася найслабшим місцем для нашої країни. Західна допомога вселила в українську владу ілюзію, що непопулярні рішення — на кшталт посилення мобілізаційних норм — можуть почекати. Четвертий рік війни ми живемо в межах інерційного сценарію, який зводиться до того, що війна ось-ось стане на паузу, а тому пробігти останній кілометр можна на силі волі.

За сім місяців цього року в СЗЧ пішло більше солдатів, ніж за три попередні роки — 110 тисяч осіб. Цілком може бути, що до кінця року ця цифра зросте до 200 тисяч. Понад половина з них — це нові рекрути, які бояться армії сильніше, ніж вона на те заслуговує. Решта — це ті, хто встиг вигоріти за роки війни. Ті, хто пішов добровольцем, щоб виграти країні час на підготовку мобрезерву, але в підсумку так і не дочекався заміни. Заковика в тому, що в нашій країні тема мобілізації стала настільки токсичною, що влада воліє ігнорувати цю проблему.

Цього року Володимир Зеленський сказав нам про те, що демобілізації не буде. Що всі служитимуть до перемоги. І єдине питання, яке тепер виникає — а як країна планує змінюватися під цей курс?

Де країна братиме солдатів, якщо війна затягнеться? Скільки платитиме бійцю, якому випало служити в тилу? Як вона переконає цивільного не викидати повістку на смітник, якщо це обходиться йому всього лише в 17 тисяч гривень?

Що вона скаже ветеранам, які бачать непорівнянний контраст між армійським побутом і тиловим? Як переконає їх, що СЗЧ — це не вихід, якщо вони вирішать, що встигли віддати батьківщині всі борги? Які пільги запропонує їм, щоб ветеранський статус перестав бути формальністю?

Читайте також: Два висновки з війни. І обидва правдиві

Який у нас план, якщо війна триватиме ще два роки? Три роки? П’ять років? Як влада планує утримати в армії тих, хто воює з першого дня, і як планує залучати в армію тих, хто ще не там?

Якщо гаряча фаза стане на паузу протягом року, то, можливо, інерційний сценарій дасть нам змогу до цієї паузи дотягнути. Але що, якщо всі наші оцінки стану російської економіки — це не більше ніж wishful thinking? Як бути, якщо зіткнувшись із дефіцитом коштів, Кремль просто зважиться на сценарії, які нам сьогодні здаються неможливими? Зрештою, якби Москва міряла свої рішення категоріями раціонального — то повномасштабного вторгнення просто б не сталося.

Ми ведемо війну в очікуванні того, що в РФ впаде економіка. Москва веде війну в очікуванні, що у нас закінчаться солдати. Різниця лише в тому, що Кремлю куди простіше йти на непопулярні рішення, тому що російська влада може дозволити собі не відволікатися на вибори. А українська — ніяк не може дозволити собі від виборів відволіктися.

У нашого ворога є план на завтра. Залишилося зрозуміти, чи є він у нас.

Джерело

Про автора: Павло Казарін, журналіст, телеведучий, лауреат Національної премії ім. Тараса Шевченка

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів