Поки живу, буду мститися
Вся їхня кончена країна не варта її сльозинки
Вона чекала ракетних обстрілів. Уявляла, як ракета з великою червоною зіркою на боєголовці летить з неба просто на її голову.
Починаючи з 20 лютого вона не виходила з дому. На роковини вторгнення Путін повинен був напасти знов. Дома були товсті стіни, крізь які ракета її не дістане.
Вчора вона вийшла надвір. Зробила кілька кроків бруківкою і відчула, як тіло наливається страхом, мов свинцем. Ноги німіли й вона їх ледве пересувала. У скронях пульсувала кров. Вона фізично відчувала, як в потилицю цілить хижа ракета з червоною зіркою.
Страх володів її життям, скував розум, підкорив волю. Тепер її життя проживав страх. А вона, ніби збоку, дивилася на себе і не могла збагнути, як вона, така сильна і вольова, втратила себе і віддала страху ціле своє життя
Читайте також: Згадувати під час війни
Вона забігла назад і притислася спиною до стіни. Серце скажено калатало в грудях. Пересохлі губи хапали повітря. Страх володів її життям, скував розум, підкорив волю. Тепер її життя проживав страх. А вона, ніби збоку, дивилася на себе і не могла збагнути, як вона, така сильна і вольова, втратила себе і віддала страху ціле своє життя.
Якби я колись зміг пробачити окупантам, я б зрадив її і її вкрадене життя. Тому я не пробачу ніколи.
"Счастье всего мира не стоит одной слезы на щеке невинного ребёнка", - казав Достоєвський.
А я скажу, що вся їхня кончена країна не варта її сльозинки. Тому поки живу, буду мститися. За неї, її страх, вкрадене життя. За мільйони таких, як вона.
Про автора: Сергій Марченко, експерт ринку праці, блогер.
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.
- Актуальне
- Важливе