У неділю 4 грудня у Львові відбулося чергове вручення нагороди імені Станіслава Вінценза. Цього разу її лауреатом стала мужня та мудра жінка-воїн Юлія Паєвська, відома громаді за позивним Тайра. Це нагородження абсолютно природне в дні кривавої війни проти російських нацистів, адже нагорода відзначає тих, хто особливо відзначився у сфері гуманітарного служіння, позаяк Вінценз був не лише письменником і ученим, але й діяльним рятівником переслідуваних німецькими нацистами євреїв і творцем мережних структур допомоги польським біженцям у Європі, він ховав у своєму будиночку угорських жінок, яким загрожували звірячі зґвалтування совєтських "визволителів", заступався як міг перед окупаційною адміністрацією, боронячи сусідів, яких совєти грабували, обкрадали, безпричинно ув’язнювали і свавільно судили. Вінцензові в цьому завжди придавалися обширні та глибокі знання і володіння багатьма мовами, зокрема й російською.
Читайте також: Для мене культура – це зброя, – Тайра під час вручення премії Вінценза у рамках Via Carpatia
Про це, зокрема, йшлося і під час презентації Вінцензових спогадів "Діалоги з совєтами", перекладених Олесем Герасимом і виданих у Львові за сприяння Миколи Княжицького та громадської організації "Всеукраїнський демократичний форум". За це та за продовження проєкту "Віа Карпатія" – особлива подяка. Так, навколо палає війна, в українців та українок чимало суто повсякденних потреб і клопотів, щомиті ми маємо пам'ятати про необхідність допомагати українському війську, пораненим, біженцям, клопотати про визволення з полону бранців і про гідне вшанування пам’яті загиблих. Та водночас не можна в жодному разі нехтувати душею українства – нашою культурою, захист якої став екзистенційним вибором нації. Відтак для мене і, сподіваюся, для моїх читачок і читачів цілком очевидно, що Юлія Паєвська, а також мільйони її побратимів і посестер, котрі воюють на фронті й піклуються про немічних у запіллі, є справжніми та безсумнівними інтелектуалами, тобто людьми з означеною моральною поставою, пріоритетом духовних і гуманістичних цінностей, цілісним культурним модусом, поза усяким сумнівом наповненим українським змістом.
Мільйони тих, хто воюють на фронті й піклуються про немічних у запіллі, є справжніми і безсумнівними інтелектуалами, тобто людьми з означеною моральною поставою, пріоритетом духовних і гуманістичних цінностей, цілісним культурним модусом, поза усяким сумнівом наповненим українським змістом.
Та омовити тут варто і ще один аспект. Він пов'язаний з антропологічними та культурознавчими зацікавленнями Станіслава Вінценза. З власної невимушеної волі, маючи блискучу віденську освіту та будучи заможною особою, він цілком свідомо обрав вивчення світу та культури своїх любих гуцулів, жив серед них, ділив із ними хліб, розповідав про їхню унікальність. Злам відбувся, коли на "малий рай" письменника накотилася чорна навала сталінців і гітлерівців, довелося тікати, ховатися, стати довіку біженцем. Але й тоді він залишився ученим.
В першій половині XX століття наука антропологія найчастіше поралася варварськими, часто дикунськими й агресивними формами примітивних людських спільнот. Вінцензові не треба було їхати в джунглі Амазонії чи на далекі острови, загублені в океані, щоб зайнятися подібними студіями. Матеріал сам прийшов до його дому, натоптав брудними чоботями і насвинив у довколишньому просторі – брудною хвилею по Європі в 1944–1945 роках прокотилися російські загарбники, коліщатка сталінської тоталітарної машини.
Вінценз провадив з ними розмови, які назвав грецьким словом "діалоги", оскільки в спілкуванні з совєтськими вояками та чекістами він ставив дослідну мету, прагнучи зрозуміти їхній спосіб життя і мислення, мотиви вчинків, міру індоктринації ерзацом лівих західних учень і цілком питомого імперського російського націоналізму. Значну частину співрозмовників ученого становили українці, колишні селяни та уродженці невеликих містечок, серед яких траплялися і кар’єристи та нігілісти усього українського, і звичайні "чорносвитники", яким дивом вдалося вижити серед жахіть сталінської військової доктрини.
Враження про російські катівні, спілкування з російськими солдафонами і гебнею, інтерв'ю з полоненими, описи боїв і тисячі інших текстів, часто писаних кров'ю, водночас зафіксують подвиг українок і українців, які протистояли огидній навалі, але й дадуть матеріал для осмислення того, як боротися з нечистю, як протистояти інфікуванню "рускім міром", як вберегти європейську цивілізацію від диявольської спокуси рашизму.
Щира, багата на емпіричний матеріал і його осмислення книжка важко торувала собі дорогу на Заході, так само як і подібні правдиві тексти Герлінґа-Ґрудзінського, Чапського, Кравченка, Маланюка тощо, адже цих авторів вважали "русофобськими" з рації походження з Центральної Європи, загарбаної, сплюндрованої та зґвалтованої російськими імперськими націоналістами. Проте вони заклали підвалини для цілого напрямку, так би мовити, "антропологічних" текстів, покликаних описати враження від "нелюдської землі" та її здичавілих мешканців, які приперлися в Україну, щоб нав’язати нам свій дикунський спосіб життя. Враження про російські катівні, спілкування з російськими солдафонами і гебнею, інтерв'ю з полоненими, описи боїв і тисячі інших текстів, часто писаних кров'ю, водночас зафіксують подвиг українок і українців, які протистояли огидній навалі, але й дадуть матеріал для осмислення того, як боротися з нечистю, як протистояти інфікуванню "рускім міром", як вберегти європейську цивілізацію від диявольської спокуси рашизму. І все це конче треба системно осмислити, позаяк боротьба шикується тривала, отож нам придасться досвід американських і європейських центрів вивчення ворога, які постали як германістичні й русистичні осередки ще в часи Другої світової та Холодної війни.
Спеціально для Еспресо.
Про автора: Андрій Павлишин – історик, перекладач, член Українського ПЕНу, викладач Українського католицького університету, оглядач Еспресо.
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.
Слідкуйте за найважливішими новинами України! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку та телеграм-канал.