Воїни такого не роблять. Воїни прикривають жінок і дітей і з’ясовують стосунки з ворогом на полі бою. Але коли ухилянти прикриваються жінками та дітьми, які раптом поставали інвалідами, це ще ганебніше.
Свого часу я подивилася чимало фільмів-катастроф здебільшого американських. Батько чи чоловік, дізнавшись, що рідним загрожує страшна небезпека, негайно вирушає на порятунок і долає усі перешкоди. Те саме стосується матері, яка готова віддати життя без вагань за дитину. Дуже часто такими людьми керує прадавній інстинкт, глибочезна емпатія.
Мені здавалось, що родина зробить все, аби бути вкупі, коли в лютому 2022 році почали бомбити наші міста. Тато чи мама повернуться із заробітків, щоб вивезти батьків і дітей у безпечне місце, або у відносному тилу, як у нас на заході України, побути разом з ними. Врешті, бути зі своїм народом у лихі часи.
Читайте також: Аргументи диявола
Інтелігентний чоловік, який уже кілька років непогано заробляє і чиї голова та руки придалися б в Україні, має на Батьківщині дружину і стареньку тещу, сестру, скажімо в Бучі, і самотню маму десь на Житомирщині. Але він не поїхав до них. Може, вони йому казали "не їдь", і він послухав. Навряд чи його взяли б до війська, бо йому за 50. І ті гроші, без яких він не може вже існувати, які стали для нього наркотиком, він зі своїм фахом заробив би тут. Я ще трохи з ним спілкувалась, бо нас об’єднував спільний проєкт, але мені весь час на язиці крутилось питання:" Чому ти не приїхав до родини відразу ж, не вагаючись? "
80-річний письменник після складної операції на серці просився в територіальну оборону так наполегливо, що зрештою його поставили охороняти якийсь місток. Він міг спокійно виїхати в будь-яку країну разом з дружиною і жити там спокійно. Окупанти були поруч, його б убили тільки за те, що він український письменник. Він уже встиг написати цілу книжку історій про те, що відбувалось у перші місяці вторгнення — сумних, страшних і часом веселих, наповнених людяністю і теплом. Але той інший теж не дармував – волонтерив, донатив, допомагав, хоча… Сумління це не заспокоїть. Сестра дивом вижила, мати вже роками його не бачила. Дзвінки, гроші замість теплих обіймів.
Дівчата хапали своїх кавалерів і везли з Києва до Львова, щоб ті не отримали повістки. У перші тижні я це списувала на стрес, але чим більше ставало очевидним, що ця війна не закінчиться ні за місяць, ні за пів року, чим більше українських воїнів ставали двохсотими, а поранені знову повертались на фронт, тим більше в мені накопичувалось презирства. Так, уже презирства, бо чоловіки так не чинять. А жінкам має бути за них соромно.
Читайте також: Де Україна?
У 2014 році молода дівчина відшила одразу двох багатих і успішних залицяльників, бо ті відкосили від мобілізації – один із них давав ще клятву Гіппократа. Якщо у неї будуть сини, вона не виховає їх боягузами чи підкаблучниками. Вона скаже:" Повертайся з щитом, або на щиті". Я знаю, як водії об’їжджають блокпости, аби не отримати повістки, здорові дядьки сидять у зачинених квартирах, ховаються по гаражах, відкуповуються від мобілізації. Їх закривають широкі спідниці дружин і матерів, тоді коли гинуть двадцятирічні. Вони готові піти на цілковите приниження, переодягнувшись у жіночий одяг, аби перетнути кордон. Чому поляки, чехи, німці не питають їх: "Що ви тут робите?" Мабуть, з делікатності. Але при цьому вони відчувають презирство, будьте певні.
Не кожного візьмуть на війну. Потрібні залізничники, водії, будівельники, слюсарі, сантехніки, електрики, інкасатори, охоронці… Вони на своєму місці, вони працюють на перемогу. Як кожен, хто залишився в Україні й виконує свою роботу, а не їздить на шашлики чи пиячить у барах.
Читайте також: Шоу мусить закінчитися
З кожним днем в українському суспільстві наростає невдоволення, але як кинути камінь в родича, приятеля чи сусіда, як дати йому зрозуміти, що його поведінка ница?
Минулої неділі я виступала в селі, де вже загинуло 5 хлопців, бачила, наскільки сколихнула громаду ця втрата. Я спілкуюсь з матерями та дружинами тих, хто зараз на фронті, і хочу, щоб їхні голоси почули. Вони, крім болю й туги, відчувають презирство до тих, хто відмовився боронити рідний край. Не заздрість, як думають матері та дружини ухилянтів. Війну виграють не священники й вчителі, як вважав Бісмарк, а матері.
Рано чи пізно висока ціна перемоги стане настільки високою, що під боягузами, які зомлівають від одного лиш виклику у військкомат, горітиме земля, а тим, хто планує повернутись додому аж після перемоги, доведеться теж не солодко. Хоч на війні й гинуть найкращі, але ті, хто їх виховав і відпустив, ті, хто не пам’ятає батьківського обличчя, ніколи не пробачать.
Спеціально для Еспресо.
Про авторку: Галина Пагутяк, письменниця, лауреатка Національної премії імені Тараса Шевченка.
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.