Томос, до речі, теж давався нам непросто. У чомусь навіть складніше, бо у православному світі не було одностайності щодо України. Навіть такої, як серед країн НАТО (у Вселенського Патріарха не було письмової підтримки 2/3 православного світу).
Але саме Томос став прикладом нестандартності (нелінійності) мислення та неабиякої сміливості окремих людей.
Скільки Патріарх Варфоломій чув фразу "Україна неготова"? Запевняю: сотні, а може, й тисячі. Не українська церква неготова, а саме Україна, на території якої досі (sic!) чужинська церква не просто процвітає, а й не зазнала жодних значних потрясінь під час війни. Україна так само неготова до НАТО, як і була неготова до Томоса, бо частина її території окупована російською армією.
Російська церква існує і процвітає в тій самій Україні, яка інституційно претендує на входження до західного світу. Це неподобство, бо в Україні не може бути жодних інституцій російського світу. Як і написано в Томосі. Тільки про церкву. В Україні не може бути російської церкви, бо тут її ніколи не було і не буде. А те, що вона тут була – це примха історії, всього лише кілька століть на тлі двох довгих століть до, умовно кажучи, 1685 року, і після 2016 року.
Читайте також: Папа поводиться як політик. Цинічний і прорахований
Адже спільність між Томосом і НАТО в тому, що вони даються не церкві або армії, а саме державі – верховному інституту, що інтегрує в собі всі начала – духовно-культурні, політичні, військові, економічні, соціальні тощо.
А ще спільність у тому, що, як і у випадку з Томосом, для України в НАТО значний внесок робив і далі робить (з багатьма суто візантійськими політичними особливостями) ще один громадянин Туреччини – Ердоган.
Тому, як показує історія, наш шлях на Захід пролягає також і через Стамбул – структурний елемент західного світу, який водночас є мостом між демократичним і авторитарним світами та – ширше – між Заходом і Сходом. Між світом наших духовно-культурних підвалин і світом наших сучасних прагнень. Між світом традиції та світом сучасності.
Тому членство України в НАТО під час війни – це власне та модель, яку й запропонував Патріарх Варфоломій Томосом про помісну церкву України. Це нестандартний крок.
Можливо, це вдається в церковних справах і не вдається так само легко у справах політичних тому, що Патріарх, окрім волі та розуміння, здатен відмотати на кілька століть і показати документ, що в його інституції не старішає з часом. Він може користуватися канонічним правом, розробленим багато століть тому.
А от Столтенберг не здатен відмотати на другу половину XVII століття і сказати росіянам, що їх у Києві тоді не було і вся російська історія – це насамперед історія політичного та культурно-історичного рейдерства. Так само Столтенберг не може відмотати в IX століття і згадати, що він – нащадок вікінгів і, по суті, співтворець України-Русі. Бо тоді б він нічим не відрізнявся від Путіна з його історіософськими пошуками у глибинах сивої давнини.
Читайте також: Ми побачили початок їхнього кінця
Від древніх людей у Столтенберга і Ко залишився, по суті, лише страх смерті. Все інше – прагматичність і раціональність. Але саме він, страх смерті – головна причина цього паралічу і браку історичного мислення і справжньої політичної зухвалості та підступності, на які, здається, в західному світі сьогодні здатен лиш один Ердоган. Точніше так: страх смерті у них надійно захищений прагматичністю і раціональністю. Як добре, що в нас ніхто смерті не боїться.
Про автора. Андрій Бондар, письменник.
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.