Мені було 22, і ми з моєю подругою вирішили поїхати погуляти до Москви. Зайвих грошей не було, і подруга запропонувала "вписатися" до її приятельки, що жила в Москві разом зі своєю мамою.
Перші два дні ми практично не перетиналися з цією мамою, а в день відʼїзду вранці зустрілися на кухні.
Немолода похмура жінка мовчки варила курячий суп, ми пили каву і теревенили. Вже не памʼятаю деталей, але тема розмови чомусь перейшла на щось, що стосувалося України.
Читайте також: Про "малєнькую войну" Людмили Улицької
Аж раптом ця жінка, яка мовчки слухала наші розмови, повертається до нас і починає кричати. "Да как вы посмели думать, что вы - нечто большее, чем провинция России?! Хохлы играют в незалежность, ха-ха!". І все в такому ж дусі.
Раптом ця жінка, яка мовчки слухала наші розмови, повертається до нас і починає кричати. "Да как вы посмели думать, что вы - нечто большее, чем провинция России?! Хохлы играют в незалежность, ха-ха!". І все в такому ж дусі
Читайте також: Флеш-кадр із-під ракетного обстрілу
Це був монолог біснуватої: очі потемніли, вона бризкала слиною; я ніколи в житті до цього не бачила такої рафінованої ненависті. Сказати, що я була ошелешена, це нічого не сказати. Але подруга мене била під столом ногою, мовляв, не треба, мовчи, ти їй нічого не поясниш, ми в гостях і вже зараз поїдемо… І я промовчала. Але на все життя запамʼятала цей вираз обличчя.
Вже за місяць після цього епізоду я була активною учасницею Помаранчевої Революції. І до Москви більше ніколи не їздила...
Про авторку. Ірина Цілик, українська кінорежисерка, письменниця, авторка поетичних і прозових творів. Член Українського ПЕН
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.