Флеш-кадр із-під ракетного обстрілу

Дещо вдалося зробити – це підтверджує хоча б і той, на власні очі побачений учора факт, що молодь із гітарою співає на Хрещатику одну з моїх пісень, а натовп самозабутньо підспівує; дечого не вдалося, але це про себе може сказати кожен, хто дожив до моїх літ. Тому якщо зараз від нашої маршрутки залишиться тільки вирва і купа обгорілого заліза, невелика втрата, бо загалом, згадуючи рядок Василя Стуса, життя тобі вдалось.

Саме так я міркував, виїжджаючи з атакованого балістичними ракетами Києва в останні дні воєнного нашого травня. Мабуть, щось подібне думав і водій, на вигляд мій ровесник, незворушно проминаючи Дарницьку площу, де безперервно лунали оглушливі вибухи від злагодженої роботи ППО і, обганяючи нас, мчали карети "швидкої допомоги". У зазвичай напівпорожньому підземному переході залізничного вокзалу юрмилися стурбовані й налякані люди. "Ні, ми ще живі, доню, не переживай ти так", – заспокоювала молода жінка, судомно притискаючи до вуха смартфон, а її обличчям, розмазуючи туш і помаду, одна за одною котилися великі сльози. "Що це? Що це так страшно гримить над головою?" – панікувала інша у переповненій підземній кав’ярні, нездатна стримати нервовий трем руки зі склянкою води. "Це пішла електричка, це ще не ракети", – відповідала юна барменка, незворушно готуючи моє "еспресо". І її юна незворушність нагадувала незворушність літнього водія, мала ту саму стоїчну природу, притаманну українському характеру, коли треба відсторонитися від подій, на які не маєш впливу, і продовжувати робити своє: гнати маршрутку, щоб устигнути за розкладом, готувати каву, сполучати міста поїздами тощо. Мабуть, іще й завдяки цьому незворушному українському стоїцизмові мені вдалося цілим і неушкодженим покинути того дня таку любу, таку небезпечну тепер столицю.

"Це пішла електричка, це ще не ракети", – відповідала юна барменка, незворушно готуючи моє "еспресо". І її юна незворушність нагадувала незворушність літнього водія, мала ту саму стоїчну природу, притаманну українському характеру, коли треба відсторонитися від подій, на які не маєш впливу, і продовжувати робити своє

Але й досі перед очима стоїть іще одна сцена, яка промайнула за вікном маршрутки. Під моторошне завивання сирен повітряної тривоги вулицею бігли школярі. Бігли, вочевидь, до бомбосховища, їхнього єдиного порятунку в цю хвилину. Вони бігли значно швидше, ніж бігають на уроках фізкультури або під час гри у квача. Бігли кожен сам по собі, не звертаючи уваги на інших, але двоє, хлопчик і дівчинка, бігли, тримаючись за руки. Я згадав, що саме так у дитинстві ми з моєю меншою сестричкою рятувалися від грози. Вона несамовито боялася грому, від лунких вибухів у небі в неї віднімалися ноги. Я втомився волочити її за собою, схопив на руки й побіг до найбезпечнішого місця на світі, до нашої батьківської хати.

Читайте також: Читати Місяць

Може, це теж брат і сестра.

Те, що летіло в небі над нами, було у стократ небезпечніше за будь-яку грозу на світі. У небі летіла справжня смерть, багато смерті, посланої на голови українських дітлахів несхибною рукою оскаженілих московських убивць. Як вони задихалися від бігу, ці маленькі київські школярі, як вискакували з грудей крихітні серденька, нажахані моторошною можливістю не добігти до сховища, ніколи більше не побачити маму, тата, дідуся, залишившись кривавою плямою на асфальті, яку швидко змиють дощі. Ніколи не побачити майбутнього, у якому кожен із них, дослівно кожен і кожна, мали сказати своє слово, скласти свою пісню, навчитися готувати каву і празький торт, врешті, народити власних дітей, навчити їх добра, любові, краси та вірності. І любові до Батьківщини, звісно ж.

Декілька людей загинуло від російських ракет перед дверима замкненого на ключ укриття. Серед них була й дитина. Я дивився на фото заціпенілого від горя дідуся, що сидів над понівеченим крихітним тілом, накритим брезентом, і розумів, що в мене закінчилися слова. І стоїцизм теж закінчився

Читайте також: Поет і війна

Цей флеш-кадр наздогнав мене через чотири дні, а точніше, безсонні ночі, бо ж російські садисти влаштували киянам безперервні нічні обстріли, щоб виснажити й без того перевтомлених людей. Отже, в ніч на перше червня, Міжнародний день захисту дітей, декілька людей загинуло від російських ракет перед дверима замкненого на ключ укриття. Серед них була й дитина. Я дивився на фото заціпенілого від горя дідуся, що сидів над понівеченим крихітним тілом, накритим брезентом, і розумів, що в мене закінчилися слова. І стоїцизм теж закінчився. У країні котрий рік шаленіє війна, причому війна, спрямована на свідоме, холоднокровне знищення нашого народу, перелякані сиренами люди вискакують із теплих ліжок, хапаючи сонних дітей, знаючи, що тепер сиренами не можна нехтувати, як це траплялося в перші місяці ракетних обстрілів. Вони прибігають до бомбосховищ – і гинуть, бо двері замкнено. Або ж ті укриття взагалі не облаштовано для захисту. Це тепер, після трагедії, вся київська чиновницька верхівка метається, як ошпарена, бомбосховищами міста, перевіряючи їхній стан, і бадьоро, як ото в радянські часи, звітує по всіх на світі фейсбуках і телеграмах, що вже все гаразд, усе відремонтовано і відімкнено. Але де ви були раніше?

Бо той дідусь сидить і сидить. А ті діти біжать і біжать. Водій повертає до мене голову і заперечно крутить головою. Це означає: "Так довго не може тривати".

Спеціально для Еспресо

Про автора.  Костянтин Москалець, письменник

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.