Там є дві рубрики – "Неизвестная Россия" і "Признаки жизни". Це добрі та якісні документалки про суспільство людей, з яким ми зараз воюємо.
Найцінніше в них те, що видно нестоличну, по-справжньому глибинну Росію. А ще, звісно ж, – розкішна природа, яку для себе відкриваєш спочатку ніби як приємне тло, а потім розумієш, що врешті-решт це і було найважливішим у цих фільмах.
Поділюся кількома враженнями, що випливають з уже досить тривалого досвіду перегляду цих фільмів. У них здебільшого один сюжет, як би не старалися їхні сценаристи та режисери. В кожному фільмі – безнадія і численні приклади засвоєної безпорадності.
Засвоєної поколіннями, бо ці сьогоднішні конкретні люди з плоті та крові – наслідок дії тривалого суспільного експерименту, який полягає у зневоленні та знесиленні російської людини Левіатаном російської держави.
І те, що чимало з тих людей опиняються в так званих є*єнях, де цієї держави нібито якнайменше силою об'єктивних причин, мало б свідчити про бажання звільнитися від її обмежень і вериг. Про бажання якої-не-якої свободи, в якій, умовно кажучи, з вовком і росомахою знайдеш спільну мову швидше, ніж з військкомом чи поліцейським.
Читайте також: Кульгаве "єдіноначаліє" Росії
І тепер я не думаю, що це про свободу.
У 99% це не про бажання бути "вільним для", а просто надбано-вроджене вміння гомо совєтикус долати різноманітний дискомфорт, яке дозволяє прохарчуватися без участі держави. Тут зовсім не про свободу. Бо свобода передбачає співіснування вільних людей. Тут іноді про оцю російську "волю", можливість сховатися, "перекантуватися".
Але для більшості з них це навіть не про волю. Одного разу потрапивши в якийсь Пєвєк, Нарим чи Усть-Цильму, людина вирішує в певний момент, що найбільша спокуса цивілізації – амбіції щось постійно змінювати та змінюватися самому. Тому існування там – це своєрідна "гібернація", зимова сплячка, консервування себе заживо. А отже, втеча від постійного вибору і відповідальності в розміреність і прогнозованість суворої природи – це радше про таємне бажання знову опинитися в череві матері. І тут природа для них виконує роль не життєвої можливості, а навпаки, її відсутності, притулку і сховку. Метафорично природа для цих людей – материнське лоно, в яке вони повертаються ще за життя, нібито вмираючи для соціуму. Нібито.
Читайте також: Московія горітиме...
От, наприклад, був фільм про машиніста вузькоколійки десь глибоко в архангельських лісах. Точніше, про останній рейс цієї вузькоколійки й пов'язані з цим суто людські емоції. Чоловік упродовж десяти років опікувався 30-кілометровою залізницею, яка сполучала віддалене селище, де середній вік людей 65 років, із цивілізацією.
Отже – за рішенням Левіафана – ця вузькоколійка приречена на ліквідацію, злам і металолом. Разом, звісно ж, із її героями – обслугою і пасажирами, живими людьми, для яких ця вузькоколійка була сенсом життя і єдиним способом комунікації зі світом.
Але от у чому річ: цим людям неможливо співчувати. В якийсь момент, ніби між іншим, з'ясовується, що дружина цього симпатичного машиніста – пропутінська тьотя, яка "плєтьот маскіровальниє сєті для наших мальчікав" з оцим їхнім "ми как всє, всєм мірам, всєй страной своіх нє брасаєм".
Їх не жаль, бо вони – не інші. Вони – частина Левіятана, системи, побудованої на страху і поневоленні. Так само як нанайський дядько, в якого забрали землю і мову. І він теж вважає, що "Украіну нада дабіть".
Тому найважливіше в цих фільмах – природа, а не люди. На людей там надії, на жаль, немає. Вони сплять і плетуть сіті.
Про автора. Андрій Бондар, письменник.
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.