Вони вщент спалюють наші міста, руйнують і паплюжать святині, без найменшого жалю убивають і калічать безневинних, беззбройних беззахисних. Ми чинили й чинимо запеклий опір, намагаючись відстояти бодай клаптик рідної землі, врятувати бодай одну сім’ю, захистити хоча б один храм. Часом нам таки вдається дати їм відсіч, і тоді ворог, хижо огризаючись, повертається на свої болота. Але сили надто нерівні, і ми знову змушені відходити на захід, услід за сонцем, що заплющує очі, неспроможні бачити руйновище, понівечені тіла воїнів та їхніх жінок і дітей, відходити в ліси та гори, у підземні церкви та схрони, в еміграцію і розсіяння. Проте, коли минає період кривавого безчасу, ми повертаємося. Відбудовуємо столицю. Відбудовуємо мову. Відроджуємо народ. Саме тоді, коли ми вже збираємося зажити безжурним життям вільних хліборобів і гостинних господарів, пітьма знову роззявляє пащу. З пронизливим свистом летять російські ракети. Їдуть російські танки, розстрілюючи дітлахів, які вирішили голіруч загородити їм шлях. Марширують колони вишколених російських убивць, досвідчених катів і головорізів.
І ми знову беремося за зброю. Ворогів так багато, що нам постійно бракує боєприпасів. Розбиті ящики з-під набоїв і снарядів лежать на узбіччі. Чого вартий цей обгорілий, потрощений дерев’яний мотлох? Хто згадає наші імена? Чи буде колись остаточний бій і чи вдасться нам перемогти орду? Якби можна було зазирнути у майбутній час, бодай через рік, і довідатися правду...
Читайте також: Війна як піст
Ворогів так багато, що нам постійно бракує боєприпасів. Розбиті ящики з-під набоїв і снарядів лежать на узбіччі. Чого вартий цей обгорілий, потрощений дерев’яний мотлох? Хто згадає наші імена? Чи буде колись остаточний бій і чи вдасться нам перемогти орду? Якби можна було зазирнути у майбутній час, бодай через рік, і довідатися правду...
Думаю про це, стоячи у храмі, який є мовчазним свідком і учасником нескінченної війни зі злом, у Софійському соборі, серед дивовижно високих постатей на фресках, читаючи на їхніх просвітлених ликах любов і співчуття, бажання врятувати й захистити кожного з нас, мешканців вічного міста князів і гетьманів. Вони пам’ятають про те, що було протягом минулої тисячі років. Вони знають, що буде тут у наступному тисячолітті. Посеред собору Тарас Компаніченко і "Хорея Козацька" співають пісню на слова Василя Стуса, а мені пригадується один його віщий вірш: "Ми ще повернемось, обов'язково повернемось, бодай — ногами вперед, але: не мертві, але: не переможені, але: безсмертні". Тарас у військовому однострої, ось, чергове втілення українського архетипу, воїна-співака, саме такий вигляд міг мати й такою могла бути манера співу в того козака, який їхав за Дунай, сказавши "прощай" коханій дівчині. Як не згину, то вернуся...
А далі стоять ікони. Це відкриття незвичайної, по-своєму драматичної виставки "Софійський деісис" ("деісис" у перекладі з грецької означає "моління"). Подружня пара, Олександр Клименко і Софія Атлантова, малювали їх на ящиках з-під боєприпасів, знайдених у Бородянці після відступу орди. Виставку присвячено загиблим бійцям зі 112-ї, 114-ї та 241-ї бригад територіальної оборони Київської області. Дерево подекуди пошкоджене й обгоріле, таке дерево говорить, і говорить чимало. З першого ж погляду стає зрозуміло, що це справжні ікони. Перед ними хочеться стати навколішки й молитися – за упокій наших загиблих хлопців, чиї імена зараз виразно проказує Клименко, а його дружина одразу ж видряпує їх, немов графіті, на іконному тлі. Святий Дмитре, моли Бога за Олександра... Андрія... Миколу... Костянтина...
Читайте також: Поет і війна
Почувши власне ім’я, я мимоволі здригаюся. Це так, немовби потрапити на власні роковини. На виставці не дуже багато людей, бачу журналістів і фотографів, православного священника і монаха-домініканця, а більшість тут – це люди у військових одностроях, які прийшли вшанувати пам’ять побратимів і для кого ці імена означають іще й неповторні обличчя, голоси, долі, означають їхніх вдів і осиротілих дітей, нагадують конкретні бої та незабутні, невідворотні дати.
Ці тіні, що йдуть і йдуть одна за одною до ікон, відгукуючись на поклик власних імен, були людьми, що сповна втілили євангельську заповідь любові, саме нею подолавши ненависть озброєних до зубів ворогів, – бо більшої любові ніхто не має, як той, хто душу кладе за друзів своїх
Але поза цим, поза військовими та постатями на тисячолітніх фресках, поза іконними ликами (мене найбільше вражає виразно стривожений архангел Михаїл) снується ледве вловиме, як золотисте марево, враження, візія, не знаю, що. Здається, наша напівпорожня свята Софія насправді переповнена. Ці тіні, що йдуть і йдуть одна за одною до ікон, відгукуючись на поклик власних імен, були людьми, що сповна втілили євангельську заповідь любові, саме нею подолавши ненависть озброєних до зубів ворогів, – бо більшої любові ніхто не має, як той, хто душу кладе за друзів своїх. Вони виконали священне спільне діяння, захистивши Вітчизну і Місто; і тепер разом із ними у храмі присутні також усі убієнні протягом тисячолітньої війни воїни, а поруч із ними стоять тисячі архангелів і десятки тисяч ангелів, херувими та серафими, шестикрилі, багатоокі, очікуючи справедливого суду.
Хочеться висловити найщиріші, найтепліші слова подяки талановитим художникам, Олександру Клименку та Софії Атлантовій, які знайшли переконливий і щемкий спосіб гідно вшанувати полеглих, символічно перетворивши їхній подвиг на воістину сакральні твори. Сподіватимемося, що ці виняткові ікони ще довго стоятимуть на хорах стародавньої київської святині, захищаючи ликами святих та іменами героїв, які звучать мов особливе моління, і сам храм, і українську столицю, і всю нашу Україну.
Спеціально для Еспресо
Про автора. Костянтин Москалець, письменник
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.