Я зламав певні бар'єри і в спорті, і в церкві: отець Макарій Дутка, який збирає рекордні суми для ЗСУ

Я, Леся Вакулюк, в проєкті "Європейці" зустрічайся з людьми, які своїми вчинками змінюють цей світ на краще. Це і громадські культурні діячі, це й політики, військові волонтери, люди різних професій, різних напрямків, але всіх їх об'єднує одне - європейські цінності. 

Спочатку його всі знали як священника-паверліфтера, який ставить рекорди. Тепер як священника, який збирає рекордні суми на Збройні сили України. За два роки, відколи почав волонтерити на військо, йому вдалося передати нашим захисникам допомоги на понад 110 млн грн. 

Отець з Львівщини, монах Свято-Успенської Унівської лаври Макарій Дутка каже, чим більше закумулює грошей на дрони чи на амуніцію, чи ще щось, що потрібне на передовій, то менше доведеться ховати тих, хто боронить нас із вами. 

Сьогодні отець Макарій в нашій студії і я йому кажу: "Христос Воскрес!"

Воістину Воскрес!

Підозрюю, що дуже багато людей зараз скажуть: "А чого вона каже: "Христос Воскрес!", - коли вже Великдень давно минув?".

Воскресіння триває аж до самого Вознесіння - такі наші християнські традиції. Всі люди вітаються в Україні, також і поза її межами: "Христос Воскрес!”", - це нормально.

Роз'яснили. 

Тепер стосовно суми - понад 110 млн грн, а якщо бути точним?

113 млн грн вже зібрано.

І як ви це робите?

Щоденна праця. Коли ти щось робиш, то за якийсь час - за місяць чи два, за рік - прийде якийсь плід твоєї праці. І тому щоденною працею, щоденними такими трудами виборюю ті мільйони. 

Коли ви кажете: "Я роблю щоденною працею", - то що маєте на увазі? Яка щоденна праця?

Кожного дня на своїх сторінках в Інстаграмі, у Фейсбуці я виставляю пости про те, на що я збираю. Наприклад, на даний час триває мій збір на 155-ту ОМБР ім. Анни Київської, збираємо 30 дронів на суму 540 000 грн у співпраці з благодійним проєктом "Пташки перемоги". Кожного дня я про це пишу: "Сьогодні ми зібрали 100 000-200 000 грн",  -  скільки ще залишається зібрати, які люди  допомогли роблю різні подяки. І так я стараюся, щоб тримати руку на пульсі. Щодня роблю від чотирьох до восьми постів. Це різні події, не тільки про одну бригаду. Наприклад, я  взяв участь в якомусь аукціоні, повідомляю людям, які лоти я там  представляв. Днями на Київщині в Бучі відбувся аукціон та благодійна гастровечеря. З 25 лотів був також  один мій, який організатори взяли. Всі лоти були призначені для військових, а один лот, який мав продатися, то ці кошти спрямовані на лікування Богдана Ільківа. Якраз день перед тим, коли вже був закритий збір, мені його мама подзвонила і сказала, що мій лот -  нагороди Української Народної Республіки -  взяли за 160,000 грн, і це був уже останній вклад в закриття збору. 

А де ви ці лоти берете? Вам хтось їх дарує?

Лоти, в більшості, мені дарують люди. Я працюю в такий спосіб, що ніколи не беру лотів. Іноді люди хочуть за свою роботу -  художники, митці - щоб я повернув їм собівартість. Я стараюсь так не робити, тому що я не дам всьому раду. І людям гонорово чи престижно, коли вони почують, що на якомусь аукціоні отець Макарій продав лот за велику суму. Це для них є за честь. Іноді я можу повернути гроші, коли  знаю, що ця людина з того живе. Наприклад, людина, яка робить намиста. Я не можу часто брати в неї намисто і їй не звернути якусь суму. Тому - в такий спосіб. 

А так, в більшості, люди просто все дарують. Іноді буває, наприклад, що я побачив в інтернеті, що колишній ветеран Михайло Дмитрів продає свої 138 нагород -  Українські січові стрільці, Українська Народна Республіка, Українська повстанська армія, молодіжні спортивні організації "Сокіл", "Січ","Пласт". І він їх виставляв за 170 000 грн. То я просто в нього викупив це все за гроші, які зібрав на військовий свій збір. Колекція нагород складається з п'яти обрамлень в рамці під склом. Лише одну на Богданка Ільківа  продав за 160 000 грн. І в мене ще є в запасі - Івано-Франківська військова адміністрація буде робити свій аукціон десь в червні, я пообіцяв їм, що щось привезу. І 30 квітня знову аукціон - "Be Strong", де ми з командою цього аукціону збираємо кошти - 5 млн грн  для воїнів, які є протезовані, але хочуть займатися спортом. Туди я скерував ще також свій лот. Біля 250 лотів я вже пустив у світ, що люди придбали за добрі кошти для Збройних сил України.

А є у вас священники, які заздрять вам і кажуть: "От, той Макарій Дутка і блогер, і те, і се, і паверліфтер, і вже не знає, що придумати, щоб про нього весь час говорили."

Я не є ідеальна людина, така, як всі. Я думаю, що ця присутність, ця пристрасть чи гріх заздрості, напевно, існує завжди. Якщо люди є успішні,  то знаходяться ті, які можуть позаздрити. Я так особисто не можу знатись, бо мені ніхто приватно не пише смски, що "Отче, я вам заздрю білою чи чорною заздрістю", думаю, що це нормально. Нічого дивного. 

Але цікавий такий феномен, що під всіма моїми постами, я б сказав, що  99,9% є дуже позитивних коментарів. І це мене дуже радує, тішить, що я є такою незаплямованою особою, що люди мені реально довіряють на всі 100%. Якщо іноді якийсь поганий коментар з'являється, то вже не раз було, що перевіряю цю аватарку чи сторінку, а це або заблокований профіль, або якась, так видно, що не до кінця адекватна людина. Тому я у серці дуже спокійний, що суспільство мені надзвичайно довіряє. Я дуже вдячний. І при цій нагоді також всім дякую, бо це також мене окрилює. Я тоді розумію, що я стою на дуже добрій дорозі, я стою в правді і це мене радує, тішить.

Ми бачили, що була хвиля стосовно того, що не всі волонтери ведуть звітність. І запитували, до прикладу, госпітальєрів про їхню звітність за велику кількість років, що вони працюють та на благо фронту. Чи до вас зверталися, як ви звітуєте про те, куди пішли кошти, що вони не осіли в якійсь кишені?

Особливої звітності нема, бо я так  кажу: "Я - господар грошей, які люди мені закинули". Моя вся діяльність є на моїх сторінках  і на картках. Я маю відкритих п'ять карток, я ніколи того не боюся. Служба безпеки України мене можуе перевіряти вздовж і поперек. Але у своїй келії, у своїй кімнаті, в монастирі, в Унівській лаврі, де я живу, я маю таку звітність сам перед собою, тому що я її веду і кожну гривню стараюся описати, куди вона пішла. Якщо б хто зараз сказав зробити звіт за цілих два роки, я це можу зробити за одну годину, тому що в мене пунктами все підписано. Я  багатьох людей добре знаю -  хто мені і скільки дав, і як при якій нагоді. І я сам перед собою звітую.

Чому ви почали волонтерити, збирати гроші на військо два роки тому? Це нехарактерне для життя монаха - вести таку активну діяльність в соцмережах, якось підбивати людей на те, щоб люди скидали гроші. Що вас підштовхнуло?

Якраз тих повних два роки, що я займаюся активним волонтерством, це є ті два роки, коли я вже перестав бути настоятелем Унівської лаври.

У вас час звільнився.

15 років у мене було три каденції, я був настоятелем Унівської лаври. А коли вже настоятелем став інший, то я вважаю себе активною особою. Я кажу завжди, що я  - мажорна особа, яка любить активний спосіб життя.

Чекайте, ми мусимо уточнити значення мажорний.

Поясню.

Бо зараз подумають, що ви "мажорний" священник, який їздить на великій машині. 

Ні, я користуюся часто "Ланосом", якому 15 років. Мажорний - радісний, активний спосіб життя. Завжди в мене все має бути пройдено з усмішкою. І навіть всі мої відео  - я стараюся бути таким,  не грати маску, що маю посміхатися людям. Якщо я сумний, в мене по очах це все написано.

Знаєте, чому два роки тому я почав тим займатися? Бо я хотів знову бути активним. Коли я був настоятелем, то від ранку до вечора, це нон-стоп,  від арматури до духовних розмов, сповідей, посвячень, поїздок, конференцій і так далі. Я майже  два-три місяці вимолював Бога, щоби Господь Бог послав мені якісь такі обов'язки, щоб мені уряд новий дав такі обов'язки, де б я міг себе повноцінно задіяти, щоб я не дармував час, бо любив дуже рухатися і працювати. Лавра є велика довкола церкви, довкола самого монастиря, і я намотував там тисячі кругів з Ісусовою молитвою. Я, як маленька дитина, просив: "Господи Ісусе Христе, поможи мені". Тобто дай мені якусь нову роботу, дай мені якийсь новий статус в монастирі, чи як. 

І думка прийшла - що коли я поїду наступний раз на чемпіонат України, якщо виграю і зроблю свій черговий рекорд України,  я попрошу замість гарних коментарів, щоб люди мені задонатили. Мені це вдалося 14 квітня 2023 року. І за дві доби я зібрав одразу 500 000 грн. І тоді я зрозумів, що, напевно, двері для мене відкриті, і це є волонтерство. Тоді буквально за якийсь тиждень-два вже було мільйон. Так воно пішло з мільйона на мільйон. І так, що не хочу зупинятися, бо часто мені люди це говорять: "Отче, може, ви втомлені, може, вам треба відпочити?".

Недавно мені пропонували благодійний проєкт "Пташки перемоги", щоб я поїхав відпочити в Шарбель. І я кажу: "Ні, я не дозволю собі такого в час війни, не можу такий подарунок прийняти". На день народження мені хотіли подарунок зробити, я від нього відмовився, бо не бачу себе у відпочинку. Я вважаю, що зараз мій найкращий відпочинок  - молитва в монастирі. Мені сон і молитва в монастирі відновлюють всі мої сили.

Повертаючись до того слова "мажорний",  і до того, що ви кажете, що не маєте права зараз собі дозволити якийсь відпочинок, який вам навіть просто дарують. Чому є священнослужителі, яким війна не заважає? У них, наприклад, не такий хрест, як у вас - дерев'яний на звичайному ланцюжку - а з позолотою чи золотий, вони їздять на великих машинах, а не на "Ланосі".  Чому так трапляється? 

Напевно така найперша різниця  - я є священиком, але я є монахом. І в нас у монастирі та й в інших монастирях заборонено носити якісь позолочені чи срібні хрести, чи металічні, а тільки дерев'яні. Тобто отець Климентій Шептицький, який є засновником нашого монастиря, Андрей Шептицький казав, що монах-студит серед всіх інших, навіть монахів Української греко-католицької церкви, має мати такий найбільш упосліджений вигляд. Ми маємо себе вважати найбільш смиренним і найбіднішим монастирем, який є в нашій церкві. Тепер трошки вже по-іншому, бо інший рівень, але на тих основах заснування нашого монастиря такі були постанови митрополита Андрея Шептицького. Вони дуже були вимогливі до монахів. 

Пригадую один випадок, коли наші монахи в дочиному монастирі в Яремчі приймали колись до війни туристів, які приходили в гори кататися на лижах. І залишалася якась їжа, особливо м'ясо, а ми, монахи-студити, під час року не їмо м'ясо, крім вихідних днів - субота і неділя. А тоді  монахи собі продивилися, скільки залишилося м'яса після гостей, і щоб не викидати, вирішили його з'їсти. Якраз в гостях був отець Климентій Шептицький і це побачив, але нічого під час трапези не сказав. А потім вже на наступній зустрічі зібрав монахів і каже: "Браття, ми є монахи. І м'ясо, як ми постановляли, не їмо. Я дуже вас прошу, щоб це було останній раз". 

І в тому є різниця, що ми не носимо головних уборів, ми не носимо золотих хрестів, ми не маємо навіть нагород, які всі мають від спорту, від держави за таку роботу, яку я роблю. Я мав від пана президента нагороду чи від головнокомандувача Олександра Сирського -  і все. У нас немає такої гонитви за тими нагородами чи за тими похвальними словами. Монахи стараються по-особливому не хвалити. Знаєте, ігумен прийде, подасть тобі руку і скаже: "Брат, дякую, що ти це зробив". Але таких похвальних  листів чи  грамот, то  в нас такого не існує. 

Але священники також є різні. Хтось, може, на те і спокушується. Але в переважній більшості священники є добрі. Але, як ми на початку з вами говорили, що кожний має свої пристрасті, кожен має свої якісь упадки, і священники не є виняток з тої когорти людства. Тому, я вважаю, що не треба ідеалізувати священників. Такий мій посил буде сьогодні -  я не люблю, щоб  тобі направо-наліво цілували руки, а потім ті корони тобі падали з голови. Тому священник - така сама людина, як і інші. У нього є особливе покликання, особлива професія, але не треба  ідеалізувати, тому що це шкодить не тільки людям, але шкодить самим священникам.

А коли люди щось кажуть, щось недобре про священників - "вони люблять гроші" або "всі священники однакові" - вас це ранить, зачіпає?

О, мене це не ранить, але завжди з'являється думка,  коли чую, наприклад, десь в новинах, що якийсь священник напідпитку їхав, когось  збив, то завжди собі кажу: "Ну, ти не будь такий". Тобто я не засуджую його, я ставлю себе завжди на його місце. Не дай Боже, щоб таке сталося - ти збиваєш людину, як би ти себе почував в душі? Я за такого священника молюся, але завжди собі кажу: "Не робити такого".

Як зараз з вірою? Як з людьми? Чи ви відчуваєте, що люди менше стали ходити до церкви?

Я можу говорити тільки з досвіду Свято-Успенської Унівської лаври, тому що по парафіях рідко їжджу, не маю такого досвіду, окрім того, що десь щось почув. Але якщо говорити на базі Унівської лаври, то за час повномасштабного вторгнення в нас людей реально зросло. І при тому всьому, що мільйони людей виїхали, мільйони людей на фронті. Хлопці, які  зараз ухиляються від служби, не можуть так вільно їхати, тому я згідний, що жіноцтво у Лаврі побільшало. Людей стало більше. 

У нас є дві літургії. Щоб ви собі могли уявити, що на одній літургії від 100 до 130-150 машин і так само на другій. Я вже не кажу про такі великі свята, як Різдво, Пасха. Цього року я зауважив, що ще ніколи в історії лаври, а я живу вже в лаврі 29 років, ніколи ще не було так багато людей, як цього року на Пасху. Коло з кошиками, з людьми було замкнуте у всьому монастирі. Люди стояли по два, по три в одному ряді. Так що, я б сказав, що люди вірять в Бога, люди шукають в Бога допомоги. 

За вашими спостереженнями, це молоді чи це старші люди? 

Це є люди, яким до 50-60 років, тому що люди ще старшого віку не керують автом, бо в нас нема такого доїзду до монастиря, щоб їхати автобусами. Тому люди більше молодого віку, як я кажу, до 50-60 років. Але збільшилося таких людей, тому що різні територіальні громади організовують поїздки для родин загиблих, зниклих безвісти, дуже такі великі заходи відбуваються, в більшості  з Львівської області, бо це ближче.

Я нещодавно мала розмову зі знайомою, яка сказала, що давно вже не ходить до сповіді, бо не може говорити з людиною, яка, маючи заплямовану репутацію, сильно повчає. І як ти цій людині будеш довіряти якісь свої гріхи, якось їй розповідати?

Це все також залежить від людини, її підходу до святої тайни - сповіді. Я часто чую, що люди говорять: "От, коли я вчився в медичному університеті, то ніколи не хотів би оперуватися в мого колеги, який зі мною вчився". А я скажу вам протилежне - мені жодних проблем немає сповідатися у моїх священників, моїх співбратів, які також є на моєму рівні, як я, - рядових ієромонахів. Я приходжу до таїнства сповіді не як до звичайної розмови з психологом,  а приходжу до священника, як представника церкви, представника Бога, і мені незалежно, в якому він стані є, я вірю, що він є вухами Господа Бога. Тому для мене жодних немає перешкод. 

А часом, коли люди таке говорять, то це, вибачте за слово, хочуть відмазатися, і оправдати свій стан: "Я не піду, бо цей священник на мене накричав або він погано повівся". Зле, що так є. Але я б сказав, що треба спокійно йти і сповідатися, тому що ми лікуємо свою душу в сповіді. Це не є, певно психолог, який  дуже багато допомагає. Але коли ти підходиш з вірою до таїнства сповіді, то той, хто чесно сповідався, щиро сповідався, відчуває, який є полегшення після сповіді. Коли цей негатив, ці гріхи свої ти перед священником скинув. 

Але психолог, коли ми до нього приходимо, нас не засуджує?

Священник також не має права засуджувати.

А якщо починає засуджувати, тоді що?

Це вже є недолік того отця чи священника, який  вдається до таких речей. Не пам'ятаю, щоб за 23 роки священства  я у сповіді чи в духовній розмові на когось підносив голос. Тому що коли людина приходить до тебе і оголює свою душу,  говорить найпотаємніші сторони свого життя, і ти її засуджуєш - це дуже неправильно. Треба бути так, якби на місці Бога. І Бог ніколи нас не сварить,  ніколи не кидає нас цеглу за наші гріхи, які ми б ми не робили. Тому дуже велика толеранція мусить бути з боку священника. 

Цьому вчать у семінарії, у Католицькому університеті, - яка має бути розмова, наскільки має бути священник лагідний до гріхів, до упадків людини. Це вже є провина самих сповідників, якщо вони підносять голос, якось  неадекватно  людей картають, не можна так робити. Тому що людина є дуже відкритою до нас і вона дійсно в нас у нашому лиці  бачить Христа,  а ми тільки є представники Бога. Ми не є в сповіді богами. Хоча сам Господь Бог нас ніколи не карає. Коли Бог бачить людину, яка чинить гріхи, він до неї ставиться дуже з великим милосердям, бо чекає завжди її навернення.

Ви сказали, що Бог не карає. Я собі згадала, як на екскурсії Ольга Богомолець, яка в Радомислі зробила музей ікони, розповідала про різницю української іконописної традиції і російської, що українці зображали Бога добрим, а в російській традиції - Бог якраз карає. Чи це так?

В якійсь мірі є так. Ви, напевно, уявляєте собі Володимирський собор, де служив донедавна Почесний патріарх Філарет. І бачимо ті васнецовські розписи, які є притемнені, Христос такий є строгий. Багато російських ікон, які також в нашому монастирі деякі збереглися, бо монастир займається збіркою старовинних ікон, і попадається час від часу якась російська ікона. І вона завжди така реально. 

Я недавно бачив ікону Воскресіння Христового - наскільки вона страшна і темна. Я думаю: "Ну, як це може бути Воскресіння Христове?", - це ж світлий праздник, Христос подолав смерть. А воно якось так реально і є, аж мурахи йдуть по тілу. 

І вам ще відкрию таку таємницю, що ми в монастирі маємо декілька непоганих російських ікон, але наші брати завжди кажуть, що треба  робити реставрацію тільки українських ікон, тобто російська ікона почекає ще на майбутні часи. Є ті ікони, які ми називаємо "ікони-примітиви" - коли якийсь місцевий художник-іконописець зображав Бога, наприклад, як ми кажемо "жити, як у Бога за пазухою", і  народ по-простому собі малював Бога Отця з сивою бородою, такого сивоголового, як пророк Ісая описує, сидить на  своєму троні і з-за пазухи виглядають  людські обличчя - "жити собі, як  у Бога за пазухою". Ці ікони ми називаємо "примітивами". Вони дуже добренькі. Навіть ми, слов'яни, маємо такий вираз обличчя - трошки більше округлий. Чим народ живе, як народ молиться, так він і культуру виражає у своїх іконах. І оскільки ми, українці, такі, я би сказав, кардіо центричні,  добрі, співчутливі, то  ми це все і показуємо на іконах. 

Також чув також в мистецтві, що кожний іконописець завжди якоюсь мірою зображає

Ісуса Христа чи Богородицю і десь проявляє свої риси, коли пише цю ікону.

Чому ми зараз бачимо, що Росія, Путін, які нічого не мають до Бога, але часом говорять про якісь сімейні цінності, розказують, що треба йти до церкви, молитися? Це виходить якась підміна? Навіть якщо подивитися на Трампа, який прийшов до свого президентства, декларуючи, що є два гендери - жіночий і чоловічий - що всі мають жити, як пише Біблія.  Але зараз бачимо скандал зі списками Епштейна, тривають розслідування. І невідомо, чи Трамп справді дотримується тих всіх сімейних цінностей, які він декларує і так, як він звертається і посилається до Бога.

На жаль, люди ведуть подвійне життя - в тій же російській церкві, чи, як ви кажете, за президента Трампа. На людях, в телевізорі є одне, а насправді - друге. І часто мене журналісти питають: "Отче, чому ви маєте успішність у своїх зборах?" Тому що люди до мене, до монастиря, як до останньої  інстанції - ще вірять, що отець Макарій не бреше і його збори є чесні, прозорі. 

Сумно, коли церква йде під вплив держави. Слава Богу, що в нас недавно пан Буданов сказав, що релігія, церква і держава є трошки все ж таки відділені.  Ми маємо свої структури, своє життя. На нас держава не впливає. Ми, наскільки можливо, слухаємося тих законів, законів держави, якщо вони не суперечать Божому законові. До речі, Андрей Шептицький говорив, що він буде слухати будь-якої влади - чи радянської, чи німецької - якщо ця влада не буде переступати Божі заповіді. І я думаю, що російська церква попала просто під вплив держави. Путін і Кирило - як одне ціле. Один одного хвалять, підтримують. Я думаю, що навіть священники і єпископи не мають відваги стати на сторону правди. 

Нещодавно владика Борис, митрополит Філадельфійський сказав, що сумно, що з 300 єпископів, які є в російській церкві Московського патріархату, жодний єпископ не виступив проти вторгнення Росії в чужу державу. І це сумно є. А потім це все завуальовується у таке ложне смирення. І видається світу, як все нормально, що вони захищають свою державу, рускоязичних. Сумно, що так є -  коли диявол перемагає людину, підмінюючи ті всі поняття. Де має берегтися найбільша святість, де найбільше мають виконуватися Божі заповіді, Божі закони, то там робиться надзвичайне безчинство і беззаконня.

Але ж вони можуть сказати: "От, ви - священники, а збираєте гроші на зброю".

А це питання я вже собі вирішив давним-давно. Не один раз я вже в інтерв'ю говорив, що для мене це також було моральне питання: "Що мені робити, як священнику? Як суспільство мене сприйме, коли почують, що  ієромонах Макарій Дутка збирає на дрони?". Я не хотів збирати на автівки, РЕБ, одяг, медицину,  мене дуже вабило - на дрони. Я підходив до багатьох своїх родичів, однокласників, однокурсників, співбратів монахів і питав: "Як ви до того відноситеся, коли  почуєте про мене  новину, що отець Макарій збирає на дрони?".  99,9% -  нічого в тому не бачать негативного.

Найбільше мене переконала розмова з одним військовим, який мені сказав: "Отче, чим більше дронів, тим менше будете зустрічати на своїх в'їздах в містечка і села наших хлопців, захисників та захисниць на щиті". Для мене тоді був переломний момент. Я  думав собі: "Чим більше дронів". І до нинішнього дня я в це вірю. Всі говорять нам, особливо хлопці, які управляють тими бригадами безпілотних систем, як 427-й полк,  "Рарог" - Олег Гуйт, Юрій Федоренко -  "Ахіллес", Мадяр -  чим більше ми маємо тих дронів, то це є захист наших хлопців. Недавно я слухав інтерв'ю Мадяра, який сказав, що тепер є велике завдання наших командирів, щоб навчитися управляти дронами так, щоб хлопці були далеко від лінії зіткнення і щоб це все робили дрони, роботи, бо це є захист життя нашого захисника. Я в тому навіть найменше сумніваюсь.

Скільки ви вже дронів зібрали?

Давніше рахував, думаю, що 10 000-12 000. Я збився трошки з рахунку.

Любите рекорди? 

Люблю у всьому.

Спорт і чернече життя, як воно поєднується? Нема такого, що приходять віряни і кажуть: "Це той священник, який ті трико вдягає? То так нормально?".

Дуже часто так є.

Серйозно?

Дуже часто є. Або пальцем показують. Але це більше з такої позитивної сторони. Я думаю, що також так само як тими дронами, трошки поламав ті бар'єри. Бо вважали, що  церква - дрон не можна, то так само і в спорті  - я зламав ці бар'єри. 10 років тому, коли я підійшов до нашого ігумена і  запитав його: "Отче, чи міг би я взяти участь у змаганнях?" Я вже мав на той час свого тренера. Всі знали, що я самотужки вдома займаюся, тренуюся. Ніхто  вже з наших монахів не дивувався. 

Але ігумен трошки обережно,  якби перелякався, питає: 

- Скільки там буде людей? Як це буде виглядати?

- От, монах виходить на поміст, піднімає штангу.

Я два-три тижні подумаю, - відповів він мені.

Я два-три тижні терпеливо чекав. Підходжу до нього і кажу: 

Отче, ви подумали?

- А про що? Що маєте на увазі?

- Даєте мені дозвіл на змагання поїхати?

- О, я трохи забув вже. А скільки там буде людей? 

- Я не знаю. Там будуть змагання з паверліфтингу 200-300, максимум - 400. 

Ну, тоді попробуйте, - сказав ігумен. 

І це також було відліковою точкою, що я вже не зупинився. Зокрема тоді, коли мене показало  телебачення, отця Макарія в облягаючому трико, то, думаю, та облуда з очей впала і нормально це сприймали до того часу. Я навіть сам переживав, як це все сприйметься. Тому я кажу, що я трошки поламав ті бар'єри.

Скільки у вас вже є  спортивних призів?

18 рекордів України.

Ого!

Це в різних федераціях, тому що я виступаю останні роки за Всеукраїнську федерацію паверліфтингу, але я і за Одеську виступав, і за Харківську ще продовжую це робити.  Змагання мені зараз корисні в тому плані, що коли я виграю або ставлю рекорд, тоді звучить новина, тоді це в на моїх сторінках з'явиться, що я черговий рекорд здобув і присвятив Гераскевичу, присвятив двом хлопчикам, які проводять збір, щоб резонансу набрати більшого. 

Я завжди стараюся всі змагання, які  виграю, під актуальні події підстосувати, бо суспільство це нормально сприймає. Шукаю якоїсь особи -  був відомий Залужний, так, я йому якісь рекорд присвятив. Ще якась особа з'являється - пану Мирославу Мариновичу, який святкував 70 років, він мій колишній викладач. Я дуже його обожнюю, як людину. І думаю: "Прекрасна нагода, пану Мирославу - 70 років, виграю змагання". Загинув Дмитро Коцюбайло "Да Вінчі", то в той сам день я на могилу пішов, коли змагання були. Перед самими змаганнями, уявляєте собі, я приїжджаю на Аскольдову могилу, поклоняюся його прахові наступного дня після похорону, їду на змагання, а все мені не вдається. Останній підхід - якщо я підніму, буде добре. Я під штангою подумки, просто це секундне діло, кажу: "Герою Дмитре, поможи мені". І реально вона пішла. Може, я це наївно так розповідаю, але я це робив, тому що вважаю, що це також його велика заслуга, щоб Бог напевно його послухав і я зробив цей рекорд і присвятив йому. 

Тому все роблю під такі актуальні події, ці свої змагання і крайні змагання принесли мільйон для Збройних сил України. Якщо мене хтось хоче засудити, що в час війни молодий мужчина піднімає штангу, то на фронт треба йому йти, знаєте, то я всім це кажу: "Ну, спробуйте". Мої змагання не є так просто, це не є якась показуха, не є тільки мій якийсь престиж.  А це є знов допомога армії. І люди на це реагують. 

Буває так, що я просто щось людей прошу і вони мені можуть закинути на всі мої картки 20, 25, 30 000 грн. По  вісім постів можеш написати, а нічого не йде. Але поїхав на змагання, а там одні змагання - 400 000 грн, другі - півмільйона, треті - 300 000. Люди на це відреаговують. Якщо ти щось заслужив перед людьми, ти зробив рекорд, зайняв перше місце, люди якось це роблять з вдячністю і великі суми люди закидають. Воно грає. Я дуже дякую нашому українському суспільству за таку підтримку.

А оті, які з вами на змагання потрапляють, вони знають, що їхній суперник - це священник?

80% вже знають.

Просять благословіння?

Сповідь навіть просять.

Серйозно?

Так. До речі, щоб ви розуміли, що часто ведучі на змаганнях, вони мене знають, бо я вже декілька років поспіль їжджу, то не кажуть, що на поміст запрошується  Микола Дутка, а кажуть: "На поміст запрошується отець Макарій Дутка". Ви розумієте, наскільки мені це приємно,  я цього їх не просив. Вони за моїми стрічками стежать.

Чекайте, бо люди зараз заплутаються, який Микола, який Макарій? Микола - це ваше мирське ім'я?

Микола - мирське ім'я по паспорту, по хрещенню, а Макарій - моє монаше ім'я. 

Я маю духовні розмови, до мене приїжджають люди, які десь довідалися, що я приїхав до Києва. Багато людей роблять фотографії зі мною. Особливо тепер з цією активністю на армію. Займаюся якоюсь такою допомогою хлопцям, особливо, коли бачу хлопців, які не мають кінцівок рук, ніг. Пропоную їм свою допомогу і вже на одного такого рекордсмена світу взяв собі на замітку, що декілька разів йому приходив з допомогою, щоб він брав участь у змаганнях  в Італії, в Україні, бо також вони потребують якихось дотацій -  і на спортивне харчування, і на тренування в спортзалах. Я навіть на змаганнях не перестаю бути священником.

Я люблю бути священником, тому що священник - це  людина, яка служить іншим. Від дитинства  я хотів бути священником. Я служив людям,  любив людей, любив спілкуватися, любив щось людям порадити, коли від мене хтось такої допомоги потребує. І тому я не жалкую ніколи, що я є священником, тому що це дуже великі двері у світ і це  багато можливостей, особливо, коли я був настоятелем. Наскільки Бог тобі дає ресурсу,  що ти можеш все: багато потреб у людей, втерти сльози або підказати, бо ти маєш можливість. Навіть зараз, якщо я маю в руках мільйон, і бригада мене просить 200 000 на автівку.  Це без проблем, добре - 200 000. 

От, сьогодні, наприклад, пише мені людина: "Отче, ми збираємо вже третій місяць 200,000 грн на машину, а назбирали тільки 91 000 грн. Село Ушковичі, Перемишлянський район". Я кажу: "Якщо можете приїхати, я вже вам даю 100 000, а 10 000 - даю завдання, щоб ви дозбирали". Приїжджає воїн з паличкою,  мав поранення  і зараз на реабілітації. Це  буквально за годину перед моїм виїздом до вас на інтерв'ю. Я дав їм 100 000 і вже завтра машина їде на фронт. 

Інше - долучаю ще 30 000 грн, перекидаю на 155-ту бригаду на дрони. Далі - говорю зі своїм односельчанином, який збирає 280 000 грн на автівку для 3-ї штурмової, тут також долучаюся  - 40 000 грн,  даю відразу ті кошти його родичам з мого села. Бо деякі люди настільки мені довіряють, що моїм батькам приносять в село кошти. Моя мама мала якраз на руках 40 000 грн, бо приніс вчора садочок 7 000 грн зі своїх зборів і школа принесла 30 000 грн. І відразу кажу, що батьки того хлопця, воїна Івана Жагляка, прийдуть і заберуть відразу ці кошти, щоб  авто швидше вже зібрати.

Це є велика можливість - кожного дня робити дуже багато добра. Я просто для мене опіум, я тим живу, я квітну від того, коли можу допомагати іншим. То щось надзвичайне,  деколи важко це передати словами, коли ти можеш допомагати іншим.

І так ще на завершення вашого питання. У нас в монастирі навернулася одна жінка, яка є англіканською священницею, жінкою-священником, але вона навернулася до віри у Свято-Успенській Унівській лаврі під впливом митрополита Філадельфійського Бориса Гудзяка. І вона була колись міністром  у справа міжнародної освіти. Дуже багато Україні помогла, дала великі кошти для України, тільки б воно пішло в добре русло, бо то було за Табачника. Офіційно 3 млн доларів вона вклала в українську освіту за  вісім років співпраці з Україною. Я її  колись запитував: "Що для вас дає ця праця, окрім власного заробітку  та вашого статусу міністра освіти Канади?". А вона каже: "Я хочу зробити цей світ кращим". Це мене настільки вразило, що моя також зараз місія -  робити світ кращим, а зокрема наших захисників і захисниць. 

Ви сказали, що  з самого дитинства знали, що хочете бути священником. Але ваше дитинство припало на совєтські часи, а греко-католицька церква в ті часи була заборонена. Звідки це бажання було?

На жаль, я виховувався у церкві Московського патріархату, бо іншої церкви не було. Родина наша була практикуючою, але ходила, плекала свою віру в тих можливостях, які на той час були. Це була тільки одна церква. В тій церкві я і хрещений був в 1977 році, і в цій церкві я прислуговував. Але  наше село дуже швидко в 1990-х роках перейшло відразу  до лона Української греко-католицької церкви,  як і більшість церков на Галичині. І я почав практикувати віру вже в 7-8 класі в Українській греко-католицькій церкві, завдячую місцевому священнику, який багато мене навчив. 

І навіть будучи ще дитиною - не хотів згадувати Толстого -  я читав твір "Отець Сергій". Я ніколи не бачив монаха навіть по телевізору. Може, десь мельком  в якихось радянських фільмах я щось міг побачити, якийсь силует монаха, священника, а в тій книжці я мав уяву, що є монах, як він виглядає - з бородою. Знаєте, знову такий страшний російський монах. І я уявляв себе, що я хотів  бути не тільки священником, а мати  ще радикальніший спосіб життя. У мене ніколи не було вибору: коли я закінчив школу, то знав тільки священство, що вступаю до Львівської богословської академії, Львівської духовної семінарії. Я в тому ніколи не сумнівався. Така була родина, яка привила мені віру до Бога. І ніколи не шкодую. Завжди кажуть, що я був від самого малку в якійсь мірі закоханий у свою церкву. 

Ви кажете, що тоді не було вибору, була одна церква, яка дозволялася з Москви. Зараз вільний час, ми в Україні, Росія воює проти нас. Сьогодні можна перейти православним церквам, які були Московського патріархату, до ПЦУ. І нема такого масового явища. Дуже часто люди кажуть: "Нам нормально, ми ходимо, це наша церква. Ми сюди будемо ходити". 

На жаль, масового явища немає. Дійсно, доволі церков перейшло, але наскільки я спостерігаю по новинах, переходять дуже маленькі парафії. Навіть якщо забирають якусь велику катедру, якийсь собор, то там є маленька горсточка людей, які перейшли. Сумно, що так є. Я думаю, що все ж таки, коли українці, які відвідують церкви Московського патріархату, є під дуже великою затяжною пропагандою. 

Колись отець Василій Вороновський казав, що "пророблено і задавнено", тому що вони в тій церкві виховувалися, особливо ті три десятиліття - коли насаджувалася російська література, коли говорилося про те, що тільки єдина церква, в якій можна спастися, - це є російська церква Московського патріархату. А коли тобі постійно капають на мозги  кожного дня, що тільки тут, тільки у нас є спасіння, то звичайні, прості люди, бувають неграмотні, на то ловляться. І сумно, коли освічені люди тримаються цієї церкви і не хочуть переходити. Але я думаю, що найбільш - це є просто пропаганда. Ці вже мозги, наскільки пропитані, що є сумно, бо багато таких, бачу, і лідерів, і різних спортсменів, і інших людей. 

От, власне, про спортсменів. Ломаченко. Чому в нього це є?

Так само, є така зазомбованість.

А ви не спілкувалися? Вони, можна сказати, ваші колеги - спортсмени, але вдягають ці священні шати, хоч не є священниками. 

Я зауважив одну річ, що на наших змаганнях також трапляються люди з церкви. Православна церква України присутня на змаганнях, знаю тих отців. Є два священники - один семінарист з Києво-Печерської лаври приїжджає на змагання і один священник десь на Київщині служить. Що цікаво, священник до мене сам підійшов, привітався зі мною, бо десь мене з соціальних мереж  бачив, тому і впізнав. І я його запитався: "Звідки ви? З якої церкви?" Він сказав: "Українська православна церква", - я бачив, як йому соромно признатися, він молода людина, йому десь 30 років. Він не сказав ПЦУ, а сказав "українська", але бачу по ньому, і не хотів йому  "сипати сіль на рану".  Але  бачу, що вони соромляться цього, але безбожно тримаються  тої церкви. Сумно, але я приписую це великій російській пропаганді. 

 А ви бували коли-небудь в Почаївській лаврі?

Так, був і не один раз.

Яка різниця між Почаївською лаврою й  Унівською лаврою, в якій ви служите?

Недавно я мав розмову з людьми, які до нас приходили в лавру. Це була молода пара, яка сказали: "Отче, до вас не страшно приходити". 

До вас в лавру?

Так, до Унівської лаври.

Тому що тобі не кажуть, де ти маєш стати, що ти маєш взяти хустинку, що ти маєш взяти якесь плаття на себе. У нас це є виключно, ніхто людям не робить зауваження. І немає такого в лаврі такого, щоб жінки прийшли напівоголені, адже люди розуміють, куди вони йдуть і що треба  на себе щось накинути, що це не є ресторан. Не треба людям весь час потурати, що ти не так одягнутий, ти не так стоїш, ти не так співаєш. У Почаївській лаврі це дуже є. Торік я був у Почаївській лаврі з особами жіночої статі, всіх одягнули в ті хустинки, в ці передники, чи як то називається. Сумно, що так є. І так не один раз, коли я там був.

Тобто це знову -  Бог, який карає.

Так. Від мене відверталися. Коли там бачили, що я йду у священичій одежі, то люди відразу просять  благословення, а потім бачать, що  борода невелика, коси ззаду немає, то питають: "А ви з якої церкви?" Я кажу: "Українська греко-католицька церква", - то люди майже відхрещуються.

Серйозно?

Так, таке теж буває. 

Вони трошки тепер в якійсь мірі притихли, тому що там зараз в обласній Тернопільській раді йде обговорення про те, щоб лавру взяла ПЦУ чи УГКЦ. І вони трошки вже притихли з тою своєю вульгарною поведінкою в лаврі і з тими викриками, з тими проганяннями людей іншої віри.

Як в цих людях може поєднуватися? Бо є ж так, що їхні родичі можуть воювати за Україну і ризикують своїм здоров'ям, своїм життям, а вони тим часом йдуть до церкви Московського патріархату, віддають туди гроші на пожертви.

Багато простих людей, навіть військових, сприймають ту церкву як Українська православна церква. Я там хрещений і там плекав свою віру. Вона не підчиняється Московському патріархату. Вона є українська церква, вона є під Блаженнішим Онуфрієм. Але ми все прекрасно знаємо, особливо Служба безпеки України. Адже не висвітлюють діяльність Української греко-католицької церкви на підрив Збройних сил України чи нашої держави, чи Православної церкви України. Весь час священники Московського патріархату якісь, скажемо, зрадники, десь вони тримали щось у церкві, не знаю, якусь літературу.

А про Українську греко-католицьку церкву дуже часто чую, як люди не знаючи кажуть: "Ви десь з Європи, то не наша віра. Наша віра православна".

У XVІ столітті сталася Берестейська унія - у 1596 році, де більша частина православної церкви, яка підчинялася Царгородському патріархові, робить свій зв'язок з Римською католицькою церквою. І після 1596 року утворюється Українська греко-католицька церква в єднанні з католицькою церквою, але вона повністю зберегла свій східний православний візантійський обряд. Ми маємо дуже велику історію. 

А ті, хто так говорить, то це від незнання історії. Греко-католицька церква має своє місце у сучасному суспільстві, в Українській державі робить дуже багато добра. Особливо під іменами Климентія Шептицького, Андрея Шептицького, патріарха Йосифа Сліпого -  це люди століття, люди цілої епохи, які вселяють в людей віру, допомагають в різний спосіб. Я переконаний, що греко-католицька церква має дуже велику потугу в українському суспільстві.

І тому вона так заважала совєтській владі.

Звичайно, вона завжди була якби з націоналізмом пов'язана, з  українським народом. Церква завжди народ підтримувала. І вона завжди була кісткою в горлі, тому що була українською, націоналістичною церквою.

Націоналістична -  для якої важлива Україна, як збережена країна. 

Так.

З чим зараз до вас приходять люди, що говорять? Чи є люди, які кажуть: "Ну, як так? Добро має перемагати зло, а зараз бачимо, що зло перемагає". І більше того, воно має велику підтримку, навіть якщо подивитися на Трампа, який очолює найбільшу, найвпливовішу країну світу, яка завжди була на боці добра, а зараз бачимо, як його хилить в сторону Путіна.

У нашому одному дочиному монастирі в Дорі на Франківщині був такий монах, отець Порфирій. Він дуже часто повторював  фразу для нас, монахів, коли ми казали ніби: "От, цей брат недобре поводиться, треба йому крила обрізати чи покарати його, чи направити його".  А отець Порфирій казав: "Брат, не переживай, кожен своє злапає".

Я думаю, що у теперішній час війни головне - щоб наш український народ, щоб наша нація стояла в правді, щоб ми розуміли, за що ми боремося і що ми виборюємо наш суверенітет, нашу незалежність, а Бог все інше потім дотягне. На жаль, такий світ є. 

Іван Богослов казав, що світ лежить у злі. Так було, так є і так буде. Тому ми не повинні мати  якісь утопічні ідеї, що колись світ буде ідеальний. Ніколи немає ідеальної церкви, немає ідеального монастиря, немає ідеальної державної інституції. Проблеми є і будуть, але головне - щоб ми стояли в правді. 

Знаєте, я спілкувався з одним професором, який говорив про Голокост. Він розповідав про те, як українці переховували єврейських дітей чи самих євреїв від нацистів, бо хтось десь підказував, що там можуть бути єврейські діти, то цей професор казав: "Коли людина виходила до того німецького офіцера, то розуміла, що робить, і  вона не боялася, не мала ніколи страху". Бо людина стоїть в правді. Є випадки, коли людина говорила, що в мене нікого немає, що нікого не переховує, то  Бог наскільки цю людину закривав, що так людям вдавалося робити подвиги, гідні речі. Головне - щоб ми стояли в правді, і в тому немає жодного сумніву. Я переконаний, що Бог є на стороні України, ми переможемо.