Ви можете думати що завгодно і провести цей день у ресторані чи в нічному клубі – це ще не означає, що у вас немає сумління і взагалі емпатії, і що ви свого часу сміялись над президентом Ющенком, якого самі знаєте хто називав "сеньйор Голодомор".
Ні, це брак емоційного інтелекту і наслідок десятиліть прихованої комуністичної пропаганди ненависті до селянства, яке володіє даром перетворювати сонячну енергію на хліб, молоко і м’ясо. Ви продовжуєте лінію, яку гнули класики марксизму-ленінізму, що писали про "ідіотизм сільського життя", а потім їхні послідовники розкуркулювали найбільш успішних сільських господарів, а далі забрали все до останньої зернини у тих, хто залишився, і поки вони вмирали, знімали "Весьолих ребят" і "Кубанскіх казаков".
Ті, хто вижив у 33-му, зробили для себе висновки: комуністи хотіли винищити найздоровішу духовно і ментальну частину українського народу і те, чим він володів – землю, мову, історичну пам’ять. Тому краще зректися землі, мови, історичної пам’яті одним гамузом. Раз і назавше. Ці висновки маленьких переляканих людей стали новим застереженням-заповітом для наступних поколінь українців навіть після здобуття Незалежності.
Ще в часи Ющенка, який нарешті витяг на загал трагедію Голодомору, мій знайомий із Москви, великий ліберал, майже дисидент, вирішив і собі пожартувати. "Твій батько з Одещини, так? – уточнила я. – Твій дід не розповідав тобі, скільки у вашому селі вмерло від голоду і скільки з твого роду? Чи, може, він був на іншому боці? От коли взнаєш, тоді й будеш жартувати".
Читайте також: Зближення з історією
Тепер комуністи називаються космополітами та лібералами, вдягнені в білі пальта, озброєні дипломами й міжнародними преміями, хоча насправді це той самий люмпен, який ледве подужав лікнеп, бо знання ще не є ознакою мудрості. Поки наші дослідники одержимо шукали та відкривали світові правду про Голодомор, вони стогнали над бідними дітьми, які вчать "депресивну і плаксиву українську літературну класику" і всіляко принижували тих майстрів, що писали про проблеми села. Правда, чомусь не чіпали укоронованих зубрів соцреалізму, які штампували колгоспні романи, бо вони генетично їм ближчі. Своїх не чіпають.
Українська мова – не масло і не ікра, за неї можуть і вбити на твоїй же вулиці, чи вигнати з таксі. Якщо не вдасться зрусифікувати українців, то треба їх англізувати. Щоб не допустити "шароварного", на їхню думку, патріотизму, наші митці знімають депресивну чорнуху за бюджетні гроші, зграями нападають на прихильників активної українізації, намагаються завдати болю віруючим, дискредитуючи не церкву, а релігію. Тобто їхні методи нічим не відрізняються від методів тих, хто записував у доповідних ЦК випадки людожерства як ящур у великої рогатої худоби, чи зривав образи зі стін селянських хат. Знущався з найдорожчого, запустивши демонів багатовекторності й релятивізму.
Читайте також: Де Україна?
Те, що сховане від очей, не торкнеться серця.
Сьогодні ти полінуєшся запалити свічку на підвіконні, завтра весело щебетатимеш телефоном, коли повз тебе проїде похоронний кортеж з тілом героя, а післязавтра скажеш скаліченому воїну: "Відчепися, я тебе туди не посилав", і врешті прокинешся не в житниці Європи, а в пустелі, по якій з гиканням пролітають на джипах озброєні до зубів бандити, стріляючи в усе, що живе.
Спеціально для Еспресо.
Про авторку: Галина Пагутяк, письменниця, лауреатка Національної премії імені Тараса Шевченка.
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.