Чому Грузії (наразі) не вдалося?

Від їхнього голосування минуло вже пів місяця, але ні першого, ні другого поки не сталося. Русскій човен таки прийняв пасажирів з Кавказу, але при цьому не вийшов з грузинського порту та сів на мілину.  Політична ситуація в Грузії нині – патова, ніхто не переміг. Але й ніхто і не програв.

Чому країна, яка колись була лідером антиросійського опору, приймала перші удари Кремля та показувала приклад успішних революцій нині топче стежку до капітуляції? Читайте далі в репортажі Олега Манчури з Тбілісі.

Революційний вайб: нове повстання могло називатися "революцією гранат"

Я уважно вивчав пасажирів рейсу з Варшави до Тбілісі. Вони не були типовими, не такими як завжди спостерігав. Та й дуже багато їх було – пасажирів одного з останніх передвиборних рейсів до Грузії. В такий час, коли туристичний сезон вже закінчився, ще ніколи не бачив аби літак був повністю забитий людьми.

Мав з чим порівнювати, бо до Грузії летів вже вдев’яте, уперше потрапив до Сакартвело на війну 2008 року. Після цього зняв кілька фільмів, зокрема, про українську допомогу зброєю перед нападом Росії (2013) та документальну стрічку "Скріплені кров’ю" (2023) про грузинських добровольців на російсько-українській війні. Я прилітав і вилітав з усіх аеропортів Грузії, навіть з таких крихітних як в Местіа, і за цей час склав собі певний стереотип пасажирів.

Серед них завжди переважали туристи. Був час, коли найбільше було українців, поляків та литовців. Тоді серед цих народів, які недавно також вирвалися з російського мороку, була мода на Грузію, якій вдавалося.

Під час ковіду багато прилітало мешканців Аравійського півострова. Набережна Батумі була забита жінками у хіджабах та нікабах та їхніми чоловіками в коротеньких шортах. Зараз на виліт до Тбілісі з варшавського аеропорту очікувало багато німців та скандинавів. Представники народу, який даремно займає місце на планеті, також летіли. І чомусь єдині були одягнуті квадробоберами.

І лише один тип пасажирів за ці двадцять років відколи я вперше потрапив до Грузії лишався незмінним: самі грузини. У своїй більшості це були люди в чорному одязі, з напруженими обличчями та стривоженими поглядами. Їх майже ніколи не було на зворотніх рейсах до Тбілісі чи Кутаїсі, але саме вони складали більшість з цих міст до Варшави чи Кракова. Це були заробітчани.

Польські прикордонники вже багато років байдуже крутять в руках українські паспорти з грузинських рейсів та менш ніж за хвилину ставлять штамп. В той же час самим грузинам влаштовують пристрасні допити, ламаною російською вимагають підтверджень мети їхнього візиту та у відповідь чують, що за три місяці вони повернуться назад. Саме стільки безперервного перебування дозволяє в країнах Євросоюзу поки ще діючий безвізовий режим, який Грузія отримала навіть раніше за Україну. Але, звісно, потенційні нелегальні мігранти кажуть неправду, ніхто не збирається повертатися в країну, якій не вдалося.

Попри усі реформи, які зверху намагався робити Міхаел Саакашвілі, йому не вдалося головного: make Georgian rich again. І саме бідність виявилася тією відмичкою, якою проросійська партія відкрила собі двері в Сакартвело: спочатку в 2012-му, потім в 2016-му, вже зі скрипом у 2020-му, а в 2024-му взагалі довелося виламувати їх плечем.

У 2020-му дуже допомогли російські туристи, яких до країни впустив ще Саакашвілі, і які за кілька років привезли сотні мільйонів доларів. На найбагатшому гірськолижному курорті Гудаурі ще у 2017-му домінувала російська мова. Я бачив, як туристи з Московії спілкувалися з місцевими навіть не як з обслугою, а як з псами. І грузини терпіли це приниження. Їм потрібні були російські гроші.

Після вторгнення до України таких брудних та кривавих грошей стало ще більше: грузинська влада активно допомагала РФ обходити санкції. "Сірі схеми" імпорту, які приносили колосальні прибутки, вже не відкривали, а закривали двері. Зачиняли грузинські двері до Європи.

Люди, яких я бачив у варшавському аеропорту Шопена перед доленосними виборами намагалися в останній момент вставити ногу між дверима та одвірком. Це була відчайдушна спроба забрати владу в проросійської партії олігарха Бідзіни Іванішвілі, яку той захопив більше ніж на десятиліття.

Тому цього разу в літаку майже не було туристів, його повністю заповнювали ті, кого на вигляд прийнято називати середнім або креативним класом. Молодь з відкритими обличчями, на яких не було печаті страху та злиднів. Вони їхали додому цілими родинами. Просто по килимовому покритті аеропорту повзали діти, на руках батьків і бабусь спали немовлята.

Масова мобілізація, яку я спостерігав на рейсі до Тбілісі, дуже нагадувала українську перед виборами у 2004 році та мала стати відповіддю грузинів на рішення влади не відкривати додаткові виборчі дільниці за кордоном. У Німеччині, де одна з найбільших грузинських діаспор, таких було лише дві.

Іванішвілі розумів, що молдовська модель голосування, де діаспора може змінити результат виборів, загрожує його владі. І він не помилився: абсолютна більшість грузинів за кордоном підтримала проєвропейські партії, так само як колись українці за кордоном голосували за Ющенка та Порошенка. Тому влада перестрахувалася і закрила кватирку, через яку міг подути європейський вітер.

Але от проти мобілізації всередині країни не могли нічого вдіяти. За день до виборів спальні райони Тбілісі опустіли. Попри сонячну погоду в парках не було колясок з мамами, проблемно було викликати таксі. Наші грузинські продюсери робили щось неймовірне, аби зарезервувати оператора для зйомок.

У Тбілісі живе половина населення країни, але половина з цієї половини – вихідці з регіонів. І через складну систему отримання аналогу відкріпних талонів мусили їхати додому.

Організувався цілий громадянський рух, коли за один день було зібрано 40 000 ларі (це близько 600 тисяч гривень), аби фрахтувати автобуси та купувати квитки бажаючим поїхати на голосування. Особливо масово виїжджали студенти – головна сила змін у Грузії. Інтернет-ресурси, які, під час акцій протесту проти ухвалення закону проти іноагентів, займалися розміщенням приїжджих на ночівлю, тепер займалися пошуком транспорту для виїзду зі столиці.

Грузини справедливо визначили парламентські вибори як референдум за незалежність. Тому їхня явка склала майже 60%.

Представники влади пояснювали це тим, що грузини вирішили підтримати саме їх. Але, звісно, що це неправда. Виборці мобілізуються не тоді, коли їх все влаштовує, а коли щось категорично не подобається, або загрожує.

Саме тому востаннє така висока явка була зафіксована на виборах, які привели до влади "Грузинську мрію" Бідзіни Іванішвілі та відібрали її в "Національного єдиного руху" Міхаела Саакашвілі.

Два терміни свавільної влади Міхо, його безцеремонні розправи з опозицією, політичні вбивства, переділ бізнесів та глибока корупція еліт зробили "націоналів" токсичними і ненависними для дуже багатьох. Саакашвілі своїми ж руками зачистив притомну опозицію і таким чином відкрив шлях проросійській, яка до того ж мала ресурси не просто прийти до влади, а фактично узурпувати її на багато років.

Якось я мав довгу розмову зі спікером парламенту Аджарії, її столицею є Батумі – місто, яке Саакашвілі вважав своїм найуспішнішим модернізуючим проєктом. Його ще називали "грузинськими Дубаї", але саме це місто одним з перших проголосувало проти влади "Національного єдиного руху".

Спікер представляв "Грузинську мрію" і коли я йшов до нього на зустріч, то був переконаний, що це якийсь проросійський колаборант. Але виявилося, що – ні, якраз навпаки: активний учасник війни в Абхазії, соратник першого президента Грузії Звіада Гамсахурдіа. Просто ще краще, ніж проводити реформи згори Саакашвілі вдавалося плодити ворогів.

Проте, за три виборчі цикли той же шлях від любові до ненависті повторили і "мрійники". Тільки якщо під тиском Заходу Саакашвілі все ж погодився віддати владу, то Іванішвілі навіть і не думав це робити. І кремлівські друзі радісно протягнули йому руку допомоги, методику фальсифікацій та навіть політтехнологів. Все дуже нагадувало Україну у 2004 році.

Кривавочервоні гранати, які якраз поспіли до дня голосування та дбайливо були розкладені на прилавках вуличними продавцями ніби натякали: троянди зів’яли, настав час гранат.

В чому сила, грузинський брат? "Магіс лімоні"!

Вже за два тижні після виборів спікер грузинського парламенту Шалва Папуашвілі дав брифінг, де на карті за його спиною замість Самачабло (так грузинською називається Південна Осетія) та Абхазії було дві білі плями.

У нас також інколи трапляються такі казуси: то Міністерство освіти надрукує підручники без Криму, то національний канал покаже. Але щоб хтось з владної трійці – президент, спікер чи прем’єр, дали прес-конференцію на тлі мапи України без окупованих територій, це немислимо.

Чи це була технічна помилка? Сумнівно, зважаючи, що це не маленька картинка в підручнику, а величезний банер. Радше, це був план, який не вдався.

Принаймні, деякі експерти припускали, що Кремль та Іванішвілі мали спільний план, що передбачав визнання отих "білих плям" зі сторони офіційного Тбілісі, після чого Абхазія та Південна Осетія повинні були стати рівноправними членами нової держави – Грузинської конфедерації.

По-суті, Москва збиралася зробити з Грузією те, що їй не вдалося з Україною, коли так звані ДНР та ЛНР мали стати путами на ногах Києва.

Цхінвалі та Сухумі також повинні були отримати право вето на зовнішньополітичні рішення, на блокуючий пакет в парламенті, на свою квоту в уряді, на власну армію та поліцію.

Але для цього "Грузинській мрії" треба було взяти 2/3 голосів, бо для всіх цих побажань Кремля необхідно було змінювати Основний закон.

Ось саме від цієї точки мусимо відштовхуватися, коли аналізуємо хто виграв, а хто програв на останніх виборах в Грузії.

Бо на перший погляд, з огляду на масові фальсифікації в стилі навіть не Ківалова, а Лукашенки, програла опозиція. Але, насправді, влада також не виграла. І хоча перед самим виборами нахабно обіцяла взяти 70% голосів, навіть з безпрецедентними фальшуваннями, не отримали отримали цього.

Мій ранок 29 жовтня розпочався з емоційного викрику нашої грузинської продюсерки: почалося!

Вона показала мені відео впихування бюлетенів, під камеру, на одній з виборчих дільниць в регіоні Марнеулі. Це район компактного проживання азербайджанців.

Саме азербайджанські та вірменські громади дали владі неймовірні 80-90% голосів. Моя грузинська знайома обурено питала: ну, як вони так могли?

Я ж тоді обережно в неї перепитав: а ти впевнена, що вони так голосували? В нас колись, в такому специфічному регіоні як Закарпаття, за Кучму та Януковича 101% міг проголосувати. Тож у вас ще не все так погано.

Цей діалог, насправді, для мене був дуже витверезуючим. Не лише грузинська опозиція, про потенцію якої ніколи не мав ілюзій, а й проєвропейські грузини виявилися не готовими до розмаху та брутальності фальсифікацій.

Це вже потім мені пояснювали, що в Марнеулі ніхто не говорить ні грузинською, ні навіть російською. І от розгублений, заляканий або куплений еквівалентом "кілограма гречки" азербайджанець в Марнеулі просто ставив галочку там, де йому показував представник влади. Він навіть прочитати той бюлетень не міг.

Чому опозиція не надіслала спостерігачів і не фіксували ці порушення? Це риторичне запитання, але факт саме такий: чотири проєвропейські партії зосередилися на містах і повністю проігнорували сільські регіони.

Вже після вкрадених виборів почала з’являтися інформація і про "каруселі", коли 80 тисяч паспортів "голосували" по кілька разів, і про "транзитні" сервери, коли інформація з дільниць фальшувалася просто при передачі даних. Майже 10% виборчих дільниць взагалі не передбачали електронної системи підрахунку голосів, а це розкішний ресурс для фальсифікацій влади.

Загалом, російський почерк, так відомий з різних виборів в Україні, впізнавався напрочуд легко. Тепер було зрозумілим, чому влада так впевнено заявляла, що здобуде дві третини голосів і "підганяла" під них свою соціологію та свої екзит-поли.

"Неподалік вірменської церкви у закладі сидять "заслані казачкі" на виборах в Грузії. Сидять, курва, рахують дільниці, відсотки. І голосно вимагають "магіс лімоні". Де наші політтехнологи? Спостерігачі? Інфлюенсери? Грузія сам на сам з тваринами". Таке емоційне повідомлення отримав від колеги в день виборів, який став випадковим свідком "сходки" політтехнологів.

"Магіс лімоні" це "його мільйон". Чи мільйон грошей, чи мільйон виборців – не важливо; головне, що зрозуміло про кого мова.

І так само було ясно, що Іванішвілі не віддасть владу, тому головне питання саме до грузинської опозиції: а чому ви були не готові її забрати? Чому перший мітинг зібрали аж на другу добу після виборів? Як так сталося, що вас "розвели як кошенят"?

І мені, здається, відповідь на ці питання полягає в тому, що проєвропейські партії виявилися інфантильними, їхні лідери просто розслабилися самозадовольняючись на гарні соціологічні рейтинги.

Справді, два незалежні опитування вже перед самими виборами показували майже двадцятивідсоткову перевагу опозиції над владою.

Те саме підтвердили й екзит-поли. Якщо згрубша, то "Грузинська мрія" повинна була взяти 35-40%, а чотири опозиційні партії біля 55%. Лідери опозиції були в полоні ілюзій, що влада посміє сфальшувати максимум 5%.

В ті дні в мене було кілька телевізійних включень з Тбілісі до Києва і на всі запитання ведучих: а що буде робити опозиція, я відповідав:

"Знаєте, ми колись насміхалися з нашої опозиції на Майдані. Тролили Яценюка, Кличка та Тягнибока. Вважали їх боягузами, схильними до колаборації, безвідповідальними і непослідовними. Так от: спостерігаючи за грузинською опозицію мушу сказати, що наші "лебідь, рак та щука" були взірцем грамотної революційної тактики та стратегії".

- Олеже, ти розумієш, 12 ночі, а вони тільки збираються на своє перше засідання аби напрацювати план?! Ти розумієш? В них нема плану! Вони не знають, що робити!".

Моя грузинська колєжанка Неллі, колись успішний телеменджер в Москві, повернулася в Грузію одразу після перемоги "революції троянд". Вона бачила як її країна змінюється на краще, а потім у відчаї спостерігала, як та ж сама країна тоне в московському трясовині.

Цього разу вона разом з німецькою знімальною групою чекала плану дій в офісі однієї з грузинських опозиційних партій. Їй здавалося, що не все ще втрачено.

Це саме їй належить фраза, яку я виніс на початок цього матеріалу: або Грузія посилає російський корабель, або сідає на його борт. "Багато наших вже купили квитки на літаки з Тбілісі, якщо не вдасться перемогти. "Ці" (а вони завжди їх називає дещо принизливо "ці") нам нічого не забудуть і не подарують".

Але чи тільки фальшування та безпорадність опозиції стали причиною того, що опозиція не отримала більшості в парламенті? Таке спокусливе враження дуже оманливе і виникає з нерозуміння грузинських контекстів.

Коли після виборів я читав українські пабліки, то дивувався тій зневазі, якою бризкали щодо грузинів нібито і не дурні люди. І це ще раз підтверджує, що Україна повинна займатися Кавказом впритул, бо це для нас стратегічний регіон. І для Росії також. Бо це не лише контроль над Чорним морем та каспійською нафтою. Це вихід до Перської затоки, це спроба реалізувати давню мрію навіженого Жириновського про російського солдата, який ще помиє чоботи в Індійському океані.

Але щоб Україна мала осмислену політику щодо Кавказу, то мусить хоча б трохи орієнтуватися в грузинських страхах, очікуваннях та надіях. Власне, Кремль все це розуміє – тому і не програв Грузію.

Хоча наразі ще й не виграв.

А офіційний Київ, який вже давно очікував на зміну влади в Тбілісі, ще влітку 2022 звільнив посла Ігоря Долгова, два роки там працював тимчасовий повірений Михайло Харишин, але влітку 2024-го і його звільнили.

Таким погромом дипломатичного представництва Банкова спочатку зв’язала собі руки в Грузії, а потім вирішила ще й пов’язку на очі накласти. Не дивно, що Україна в Сакартвело – програла. Вона й не пробувала грати.

Больові точки Грузії: чому Москві вдалося?

Це сталося не сьогодні, а ще в  XIX столітті, яке досі намагаємося ігнорувати, але в якому ключові відповіді на наші проблеми – як українські, так і грузинські.

Росія зробила з картвельськими царями те саме, що з українськими гетьманами. Користуючись складним геополітичним становищем нав’язала їм воєнний пакт, а потім потихеньку анексувала країну.

Георгієвський трактат 1783 року це прямий аналог Переяславської ради 1654 року. Такий же військовий тимчасовий союз, але в даному випадку не проти поляків, а проти персів та османів, який так само закінчився московською зрадою.

Грузинська аристократія дуже швидко зрозуміла, що їх ошукали. Майже щороку повставали проти окупаційних військ. Хоча власне грузинські історики дуже не люблять цього слова "повстання". Воліють говорити про грузинсько-російські війни, бо не визнають владу московських царів того періоду легітимною.

Найбільша війна вибухнула в 1811 році і тривала цілих два роки. Грузія була повністю звільнена від росіян, зброю та гроші їм постачала наполеонівська Франція. Але Росії тоді знову посміхнулася удача: вона виграли і війну проти Наполеона, і проти персів, і проти османів, які вела одночасно. Справа Сакартвело також була вирішена.

Саме в поразці у цій серії визвольних воєн грузини бачать корінь нинішнього страху та комплексу перед Москвою.  

"Ми можемо виступити проти Росії лише тоді, якщо проти неї буде весь світ, але зараз проти неї тільки одна Україна", - сказав мені один професор історії в день виборів.

І саме цей страх – хронічний та задавлений, який був розцарапаний в Абхазії в 1989-1993-му та Самачабло в 2008-му, проросійські політтехнологи використали з максмимальною ефективністю.

В день виборів я стояв на проспекті Шота Руставелі, де відбувалася революція троянд і де в будинку гімназії викладав батько Сергій Грушевський, а його син Михайло, майбутній президент УНР, бігав по коридорах.

Одразу поруч стоїть посічений кулями будинок з пам’ятною дошкою про кривавий розгін Міхаілом Горбачовим першої грузинської революції, яка відбулася ще до масакри у Вільнюсі та Риги, в квітні 1989 року. Тоді загинуло 19 грузинів, совєцка армія била навіть місцевих, також совєцких, але все ж грузинських міліціонерів.

За моє ж спиною стояв Національний музей, в якому розміщена розкішна експозиція, присвячена окупації Грузинської республіки (єдино визнаної на Версальській конференції з-поміж майбутніх "республік" СССР).

І ось в цьому ідеологічно правильному трикутнику було розміщено аж три скандальних політичних реклами "Грузинської мрії" про те, що з їхніми містами станеться те саме, що з українськими, якщо вони не проголосують правильно.

Це виглядало настільки сюрреалістично, що я навіть передзвонив до своєї грузинської коліжанки та єхидно запитав: слухай, а ось поруч з чорно-білою світлиною, де українці ховаються під Романівським мостом біля Ірпеня, така яскрава та кольорова картинка новенького тунельного переходу. Це часом не Рокський тунель?

Неллі дуже гарно зрозуміла мою іронію: саме Рокський тунель, який вчасно не підірвали, став єдиним і головним шляхом російського вторгнення в 2008 році.

-         Ні, це дорога на Батумі.

Що ж, окупація може бути різною, вона не завжди приходить на танках. Дуже часто через страх перед танками відкривають дороги до готелів.

Саме так сталося в Грузії. І якраз страх перед тим, що грузинів знищать в разі хоча б натяку на опір чи революцію став головним агітатором за владу.

-         Вас багато, навіть якщо вас багато вб’ють ви зможете вижити, вас навіть Голодомор не вбив. Ми знаємо, що ви переможете і тоді визволите нас.

Так цинічно, але водночас прямолінійно сформулював мені сенс грузинського животіння один з таксистів.

Влада дуже добре знала страхи свого суспільства: більше ніяких воєн, і тому чудово розіграла цю партитуру. Ця інформаційна спецоперація мала напрочуд простий меседж: якщо переможе опозиція російські танки, що стоять біля Горі, зайдуть в Тбілісі. І ніхто не зміг, або не захотів пояснити грузинам: немає в Москви зараз таких сил, аби провести ще одне "прінуждєнія к міру". Її бази в Самачабло спустіли ще на початку вторгнення в Україну, а щоб захистити Курську область змушені випрошувати північнокорейське м’ясо.  

Інші технології були менш вигадливими, але також досить ефективними.

Зважаючи на глибоку релігійність, навіть можна сказати одержимість, грузинського суспільства, просувалася теза, що в разі перемоги опозиції буде легалізовано одностатеві шлюби. Для патріархальної країни ця загроза виглядає навіть страшніше ніж російська окупація та терор.

Водночас, "Грузинська мрія", знаючи про тотальну підтримку вступу до ЄС та НАТО, вдало маніпулювала темою євроантлантичної інтеграції.

Це був вже день виборів – жодної політичної реклами на вулицях не було, звісно, крім "Грузинської мрії", мій погляд зупинився на цікавому борді.

В одному кутку вже знайомий номер 41, а в іншому герб Євросоюзу, де частина зірок була замінена проміннями з гербу "Грузинської мрії". Я знову набрав свою грузинську подругу:

-         Неллі, а чому на борді "Грузинської мрії" європейська символіка?

-         Так вони ж офіційно не відреклися від Європи, вони кажуть, що хочуть вступити в Євросоюз, просто Європа не повинна викручувати руки та знищувати традиційні цінності.

Ось як невигадливо "Грузинська мрія" поєднала два найпопулярніших тренди: євроінтеграцію та феодальне мислення. І це спрацювало.

Але ж яка знайома риторика про особливий третій шлях та суверенну демократію! Щось навіть в стилі Януковича, коли той відмовився підписувати Асоціацію з Євросоюзом і в той же час продовжував торочити про євроінтеграцію.

На жаль (для Грузії) Бідзіна Іванішвілі виявився розумнішим ніж Віктор Янукович, а грузинське суспільство біднішим та менш пасіонарним ніж українське.

Втім, наразі це проміжний успіх проросійської партії – невідомо чи новообраний парламент запрацює. І тут грузини мають той козир, якого ніколи не мали українці: президента, який підтримує опозицію.

Поспостерігавши за грузинськими баталіями зсередини, мені чомусь здалося, що єдиним чоловіком у грузинській політиці залишилася Саломе Зурабашвілі.

У неї по-справжньому: або пан, або пропав. Або вона веде опозицію до перемоги (чи хоча б не програшу), або її ведуть до тюрми (якщо не встигне втекти з країни).

Останній козир опозиції

Коли я підходив до парламенту на першу акцію протесту після виборів, то в очі кинулася величезна кількість українських прапорів. Загалом, це не дивно для Грузії – після російського вторгнення синьо-жовті барви в Тбілісі найпопулярніші. Вони всюди: графіті на стінах, стяги в ресторанах. Українською мовою пишуть "Слава Україні", "Азов", "Смерть москалям".

"Українізація Грузії", якої так боялися представники партії влади, насправді давно відбулася. Грузини єдинодушно підтримують українців. Це дуже щира емоція, яка відчувається на кожному кроці. Досить лише сказати "я з України", як тобі відчиняються всі двері.

Але на самому мітингу я почув також інші слова, які також мають українське походження, щоправда вже не таке приємне для нашого вуха: "titushki" та "karuseli". І це також "українізація" Грузії, правда, уже хворобою, якою сама Україна давно перехворіла.

Саме ж слово "Україна" промовці на мітингу повторювали не рідше, ніж "Європа". На жаль, прізвища спікерів мені нічого не говорили. І це була кардинальна відмінність з "революцією троянд". Я тоді був студентом, але "Саакашвілі", "Бурджанадзе", "Жванія" гриміли в Україні. Попри те, що долі цих людей склалися по різному, як і пізніші стосунки між ними, вони усі були харизматичними лідерами. Не боялися радикальних дій та відповідальності.

Перший післявиборчий мітинг опозиції аж ніяк не давав підстав запідозрити її в намірі здійснити хоч якісь рішучі кроки. Промовці, справді, були запальними, але вже за дві години оголосили, що мітинг завершено.

Стало вже остаточно зрозуміло: революції не буде. Але може це не так і погано? Можливо опозиція має інший план?

В якийсь момент до людей звернулася президентка Грузії Саломе Зурабашвілі, біля неї стояв її попередник Георгій Маргвелашвілі. Ці двоє дуже різних людей – французька дипломатка, міністр закордонних справ Грузії та грузинський соціолог, міністр освіти Грузії – мали дуже схожу політичну історію. Обидва стали президентами за підтримки Бідзіни Іванішвілі, і обидва відреклися його.

Таку розкіш собі могли дозволити лише президенти, які були обрані на загальнонаціональних виборах. Які відчували, що за їх плечима – народ, а не політичні партії, а тому можуть йти врозріз проросійській урядовій політиці.

Саме тому, аби припинити таку фронду "Грузинська мрія" провела конституційну реформу згідно якої вже наступний президент буде обиратися в парламенті. І він має бути абсолютно слухняним олігарху Іванішвілі.

Дуже гарний план узурпації всієї влади, але для його втілення забракло конституційної більшості. Нового президента повинні обрати 2/3 парламенту.

А цього ніколи не буде, навіть теоретично, якщо опозиція не візьме мандатів. Вже після цього когось можна залякати, когось купити. Тільки от під тиском Саломе Зурабашвілі всі чотири опозиційні лідери заприсяглися на мітингу, що не зайдуть до стін парламенту. Вимагають нових, чесних виборів.

А тепер завдання "з зірочкою": парламент нового складу обов’язково повинна відкрити президентка Саломе Зурабашвілі. Без цього правочину – він не конституційний. Звісно, "Грузинська мрія" погрожує їй імпічментом в разі відмови скликати перше засідання. Але всі розуміють, що це блеф. Це вже буде третя спроба скинути президентку. І третя невдала. Проросійська більшість становить 84 депутати, а для імпічменту потрібно 100.

Конституційна реформа, яка мала розчистити шлях "Грузинській мрії" до тотальної влади, несподівано для неї стала мінним полем. Його, звісно, спробують пройти, але відчайдушна мобілізація грузин, які дали опозиції на 20% голосів, ніж владі, стала тим камінчиком, який надщербив відлагоджений російський механізм фальсифікації. Якщо б відрив був лише 10%, то "Грузинська мрія" отримала б нарешті омріяну монополію.

Ось так захланність стала поперек горла.

І ще Україна.

Саме війна в Україні, яка відкрила Європі очі на суть Росії та її сателітів, не дала повторитися сценарію 2020 року. Тоді теж були масові фальсифікації (хоч і не такого дикунського масштабу як в 2024-му) і опозиція також не хотіла брати мандати, без чого парламент був би не правочинний.

Але під тиском голови Євроради Шарля Мішеля в квітні 2021 року опозиція уклала з владою мирну угоду та взяла мандати. Бідзіна Іванішвілі, звісно, порушив взяти на себе зобов’язання провести чесні вибори. Але справу було зроблено. Цього разу Євросоюз не тисне на опозицію і нарешті розглядає події в Грузії в контексті ширшої агресії РФ проти Заходу та України.

Звісно, багатьом українцям хотілося вуличної революції, і коли таких емоційних та яскравих кадрів не побачили, то відреклися грузинів – "подарували" їх Москві.

Цього можна було уникнути, якщо б, наприклад, в дні виборів в Тбілісі перебувало хоча б дві тисячі міцних грузинських чоловіків, які мають досвід бойових дій, служили в спецназі, трощили російські колони в 2008, відбивали в окупаційної армії український "Бук".

Тільки, на жаль, вони зайняті. Вони на війні в Україні. Саме серед грузинських добровольців, яких понад дві тисячі, найбільше полеглих – понад шість десятків. Грузинський фронт за незалежність нині проходить біля Покровська, Запоріжжя та навіть Курська. Тому не варто знецінювати маленьку націю, яка з останніх сил допомагає Україні та намагається дати нерівний бій колаборантам.

Для Грузії ще нічого не закінчилося. Доля Грузії нині вирішується не на виборах, а на фронтах. Може держава Грузія і сіла на борт русского воєнного корабля, але країна Грузія цього не зробить ніколи.

* Публікується зі збереженням стилю автора

Про автора: Олег Манчура, журналіст. Спеціально для Еспресо

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.