Для Путіна визначальною є не ціна війни, а результат, - військовий аналітик Купер

Надзвичайно важко прогнозувати, чим може завершитись американо-ізраїльсько-іранська війна, але в будь-якому разі ми бачимо, що дана війна пішла не за планом.

Іран загалом надзвичайно велика держава, але крім цього ми бачимо, наскільки сильно їм вдається дестабілізувати ситуацію загалом на Близькому Сході. З одного боку це про війну, про військові дії, про нові технології, про дрони, і водночас це про енергетику. Коли ми говоримо про Ормузьку протоку. Шановний пане Купере, ваше відчуття, як довго може тривати війна з Іраном? Наскільки в Ірану вистачає ресурсів на ведення довгої війни?

Це залежить від сторони, яка бере участь. З американської точки зору, президент США хотів би якнайшвидше завершити цю війну, адже спочатку розраховував на щось на кшталт три- або чотириденної «спеціальної операції» у форматі Трампа.

Або, принаймні, йому подавали це так, ніби іранський режим одразу впаде і всі розбіжаться, щойно з’являться американці, а не лише ізраїльтяни. Щодо ізраїльської сторони, то там вважають, що їм потрібно ще один-два тижні, щоб завершити операцію.

Це означає, що вони прагнуть вивести з ладу конкретні об’єкти, військові бази та командні пункти в Ірані. У них є чіткий план, і вони послідовно його дотримуються, до останньої деталі. І якщо це займе трохи більше часу, хто може їм завадити продовжувати?

Відтак є іранці, які, по суті, кажуть, що для них чим довше триває війна, тим краще. І вони, безумовно, налаштовані продовжувати стільки, скільки буде потрібно. У них є ресурси; вони справді добре підготовлені.

Звичайно, зараз можна обговорювати обставини, за яких вони втратили частину своїх провідних політичних чи релігійних лідерів і кількох військових командирів. Утім загалом вони готові саме до такого сценарію і налаштовані робити все необхідне. Водночас варто розрізняти сам режим корпусу вартових ісламської революції або режим КВІР і принаймні ту частину населення, яка виступає проти нього.

Отже, коли ви запитуєте про Ормузьку протоку, ця ситуація грає на руку Ірану. Це те, що Ізраїль врахував. Це повністю викрило подвійність політики Саудівської Аравії, яка, наприклад, з одного боку, давала великі обіцянки Ірану, заявляючи, що ніколи не дозволить нападу зі своєї території, а з іншого боку, принаймні, дозволяла американським літакам використовувати свій повітряний простір. Ідеться про американські літаки, базовані в Ізраїлі, які використовували повітряний простір Саудівської Аравії для ударів по Ірану.

Ми також бачимо, що після провалу всієї концепції безпеки — не лише Саудівської Аравії, а й усіх арабських держав Перської затоки: Кувейту, Бахрейну, Катару, Об’єднаних Арабських Еміратів і навіть Оману — протягом останніх 20–30 років вони будували свою економічну систему на припущенні, що в разі потреби їх захищатимуть США, принаймні від Ірану.

Тепер виявляється, що Сполучені Штати зовсім не зацікавлені в їхньому захисті. Вони захищають лише власні військові об’єкти на території цих країн, і в першу чергу Ізраїль.

Це вважається чимось на кшталт святого, особливого, майже месіанського завдання для значної частини системи військового командування США — і не лише військового, а й політичного керівництва. Захист Ізраїлю стоїть на першому місці; все інше відходить на другий план. Саме в це Сполучені Штати вкладають найбільше.

Тим часом так звані союзники в Перській затоці залишаються самі по собі: вони можуть або подбати про себе, або ні.

Тож як довго це може тривати? З іранської точки зору — безумовно, ще кілька тижнів без особливих труднощів.

З точки зору Ізраїлю та США ситуація стає дедалі проблематичнішою, оскільки запаси високоточної амуніції вичерпуються. Запаси перехоплювальних ракет, протиракетних засобів і радіолокаційних систем, які використовують США — ймовірно, також і Ізраїль — скорочуються, адже частину з них було знищено іранськими безпілотниками, балістичними ракетами тощо.

ВМС США та їхнє керівництво, очевидно, демонструють, що зовсім не зацікавлені в реальному відкритті або розблокуванні Ормузької протоки. 

Це, своєю чергою, означає, що вони залишили всіх інших напризволяще і не мають наміру вести цю війну так, щоб це становило серйозну загрозу для них самих.

Пане Купер, ми бачимо, що Сполучені Штати і держава Ізраїль використовують тактику ліквідації топ-політиків іранських і представників топ-генералітету. Але ми розуміємо, що коли зникають начальники, то завжди залишаються полковники. І от якщо говорити про іранську армію, навіть якщо не з'явиться той чи інший черговий головнокомандувач.

Вони можуть працювати в плюс-мінус автономному режимі. І от я хотів вас розпитати, що може собою являти пролонгована довга війна, так би мовити, за наявних іранських ресурсів, якщо вони будуть скеровані, зокрема йдеться і про шахеди, і не тільки про шахеди, про балістику, власне, по Ормузькій протоці.

І чи загалом вдасться убезпечити без потужної наземної операції Ормузьку протоку від іранських атак. От як це може все працювати, на вашу думку? 

Перший момент стосується ліквідації вищого політичного та військового керівництва Ірану. Ми вже бачили в червні минулого року, що це не працює. Все дуже просто. Минулого червня втрати серед іранського політичного та військового керівництва були навіть більшими, ніж зараз. Хаменеї пережив той період, але був убитий пізніше, 28 лютого.

Проте іранські збройні сили, а точніше КВІР, розробили так звану мозаїчну стратегію. У її межах вони не лише розподіляють свою структуру на локальні командування, а й забезпечують, щоб у кожного командира вже було двоє-троє заступників.

Це означає, що якщо гине генерал, його одразу замінює бригадний генерал. Якщо гине бригадний генерал, його місце займає полковник. Якщо гине полковник, його місце займає підполковник. Усі вони вже заздалегідь підготовлені, щоб перебрати на себе нові функції й безперервно продовжувати операції.

Це стосується кожного з 31 військового округу в Ірані. Тож навіть якщо всіх вищих керівників у Тегерані було б ліквідовано, нам треба було б 31 помножити на три, щоб зрештою зрозуміти, що 93 командири по всій країні, здатні далі керувати бойовими діями.

Для ізраїльтян і американців це створює серйозну проблему. Фактично вся ця кампанія з ліквідації великої кількості командирів і політичних лідерів не дає вирішального результату.

Друга проблема — ресурси. Іран накопичує їх уже роками. Це не почалося торік чи позаторік — це триває вже близько 30 років.

Майте на увазі, що такі люди, як я, стежать за цією ситуацією з 1995 або 1996 року, коли Нетаньяху вперше почав скаржитися, що Ірану бракує двох тижнів, чи трьох років, або скільки там, щоб мати ядерну зброю. Тож іранці готуються постійно. Вони готуються не з учора. І вони накопичують свою зброю приблизно з 2005 року; вони закопують усе під землю, і дуже глибоко під землю. Настільки глибоко під землею, що американські бомби для знищення бункерів, такі як GBU-31 з боєголовкою BLU-109, навіть не можуть досягти такої глибини. Навіть удари США бомбардувальниками Бі2, що застосовують бомби GBU-57, не є ефективними проти деяких із цих об’єктів. Ми бачили це в червні минулого року. Інакше значна частина будь-яких запасів збагаченого урану була б знищена.

Ізраїльтяни та американці можуть уражати лише ті об’єкти, які розташовані на поверхні.

Тобто все, що не приховане під землею. Саме по цьому вони і б’ють. Зокрема ізраїльтяни націлюються на локальні бази КВІР, поліційні штаби, центри управління режиму — разом із силовими структурами, адже вони вже фактично відмовилися від спроб уражати масштабні підземні об’єкти, які іранці називають «ракетними містами».

Ці «ракетні міста» недосяжні для них — їх неможливо ані вразити, ані знищити. Так було торік у червні, і так залишається зараз.

І йдеться не про кілька об’єктів — не один, не два і навіть не десять. В Ірані їх понад двадцять. Частина з них призначена для зберігання балістичних ракет, здатних досягати Ізраїль.

Інші об’єкти використовуються для зберігання балістичних ракет малої дальності, здатних уражати арабські держави Перської затоки — Саудівську Аравію, Кувейт, Катар, Бахрейн, Об’єднані Арабські Емірати. Ще інші призначені для зберігання безпілотників, зокрема ударних, таких як шахеди, які, на жаль, добре відомі Україні, і так далі.

Отже, Іран має ресурси і може продовжувати. І навіть якщо ці ресурси колись вичерпаються до завершення війни, вони знайдуть рішення — вони дуже винахідливі. У цьому сенсі їх можна порівняти з українцями: вони завжди знаходять спосіб завдати удару. Тож Іран може вести цю війну роками, якщо буде потрібно. Вони знайдуть інші підходи.

Можливо, з певних причин вони припинять застосування балістичних ракет, але натомість використають інші засоби для ударів по Ізраїлю. І це саме стосується цілей, які розташовані значно ближче, ніж Ізраїль.

А якщо говорити про гарантії безпеки для кораблів в Ормузькій протоці за умов, якщо в Ірані лишиться достатня кількість військових, які будуть готові запускати ті чи інші атакуючі системи, чи це будуть безпілотники, чи це будуть балістичні ракети. Загалом, от чисто гіпотетично, можна якось так прикрити транзит нафти Ормузькою протокою?

Звичайно, розблокувати Ормузьку протоку для США можливо, але це пов’язано з надзвичайним ризиком. Для цього доведеться заводити військові кораблі безпосередньо в протоку.

І саме тут у ВМС США виникають серйозні застереження. Це дуже вузький прохід — у найвужчому місці близько 33 км. До того ж він мілководний: середня глибина становить приблизно 25 м.

Тому достатньо навіть одного затопленого судна — якщо, наприклад, Іран потопить танкер, торгове чи навіть військове судно — і вся протока може бути заблокована. Прохід просто стане фізично непрохідним в обох напрямках.

Іран також має можливість замінувати Ормузьку протоку — поки цього не сталося, але такий сценарій цілком реальний. Окрім цього, вони можуть фактично заповнити акваторію морськими дронами.

У такому разі вони здатні перевантажити системи оборони кораблів ВМС США, прорвати захист і завдати потужного удару. Подібні атаки ми вже спостерігали останніми тижнями — проти торгових суден і танкерів біля узбережжя Іраку, Кувейту та Об’єднаних Арабських Еміратів.

Причому удари наносяться дуже вибірково — по ретельно визначених цілях. Це означає, що вони чітко розуміють, що роблять: ідентифікують судна, пов’язані зі США — під американським прапором або з іншим зв’язком — і б’ють саме по них, не зачіпаючи інші, наприклад, індійські танкери чи судна, що прямують до Індії. Вони добре знають, що роблять.

І американці, попри значно кращу ситуаційну обізнаність — а можливо, саме завдяки їй — розуміють, що Іран здатен завдати їм дуже серйозної шкоди. І саме цього Трамп не лише не хоче, а й мусить уникнути за будь-яку ціну.

Чим менше американських військових загине або буде поранено в цій війні, тим краще для нього. Адже, як відомо, він уже в багатьох аспектах вийшов за межі своїх повноважень.

Передусім слід пам’ятати: його обрали з обіцянкою не втягувати США в нові війни на Близькому Сході. Натомість зараз він уже вдруге фактично діє на боці Ізраїлю — і цим порушує власні ключові принципи.

Його електорат це не приймає. Критика вже відкрита й посилюється. Люди, які його підтримали, дедалі різкіше реагують на його дії.

Тому можливості для відкриття Ормузької протоки для США залишаються вкрай обмеженими. Це видно навіть із цієї, відверто кажучи, абсурдної вимоги до Китаю та НАТО надіслати свої кораблі та розблокувати протоку. Чому вони мали б це робити? Адже саме США та Ізраїль розпочали цей конфлікт, завдавши удару по Ірану.

Тож це не завершиться саме по собі. І розраховувати, що американці чи ізраїльтяни відправлять свої військові кораблі, щоб розблокувати Ормузьку протоку, — вибачте, це просто ілюзія.

Ну, в будь-якому разі, шановний пане Купере, перед початком Першої світової війни безліч експертів казали, що Першої світової глобальної масштабної війни бути не може, тому що це абсурд. І от зараз ми стоїмо на порозі третьої світової війни. Можливо, вона вже триває, тільки ще багато країн не долучилися.

Я не хочу бути поганим пророком, але, виходячи з нашого національного українського егоїзму, я хотів би уточнити, як буде з вільними військовими ресурсами для України в наслідок того, що Близький Схід перетворюється в буквальному сенсі в колосальний полігон - це з одного боку, з іншого боку ми не знаємо, які ще країни будуть задіяні.

Ну і, відповідно, наші друзі і союзники можуть почати економити ресурси, які донедавна вони скеровували на допомогу Україні. Як з ресурсами бути?

Почну з головного.

Мені шкода це говорити українцям, але ваша війна — повномасштабне вторгнення і війна на знищення, розв’язана Росією — ніколи не була для Заходу беззаперечним пріоритетом. Даруйте за таку відвертість.

Для європейців, а особливо для американців, Ізраїль має більшу стратегічну вагу. Порівняно з цим, ситуація в Україні не є для них настільки ж визначальним питанням.

Існує певна ілюзія — складно навіть чітко це сформулювати — своєрідна емоційна установка на Заході, ніби держава Ізраїль є таким собі «щасливим фіналом» після Голокосту. Але це не так. Голокост — це історичний факт. Він стався в Європі, і стався, зокрема, тому, що західні держави не зробили достатньо, аби дати змогу євреям урятуватися ще в 1930-х роках. Вони не відкрили свої кордони належним чином, не врятували тих, кого ще можна було врятувати. У результаті нацисти знищили шість мільйонів людей.

Тому, по-перше, тут присутнє глибоке відчуття провини.

У вас немає подібного впливу. Немає нічого, що могло б статися з Україною — за винятком, хіба що, застосування проти вас ядерної зброї з боку Росії — що здатне похитнути цю систему чи змінити саму парадигму. Тому, як би це не звучало, ви не маєте такої ваги, як Ізраїль. 

Коли виникає криза навколо Ізраїлю, Європа та Сполучені Штати негайно спрямовують туди всю необхідну військову підтримку. І не має значення, які дії здійснює Ізраїль. Для Заходу все це не важливо. Для них важливо підтримувати і рятувати  Ізраїль за будь-яку ціну.

Тож чи йдеться про Третю світову війну? Ні. Насправді ми бачимо низку локальних конфліктів, що відбуваються одночасно. І тут виникає питання: що означає «локальні»? Є Ізраїль, який у співпраці з Об'єднаними арабськими еміратами намагається розширити свій вплив на Близькому Сході. Він прагне послабити Іран, розчленувати його на некеровані парадержави, якими легше буде керувати.

Йдеться також про позбавлення Ірану здатності чинити спротив — можливості сказати «ні» вимогам Ізраїлю. Уже звучать погрози на адресу Туреччини. Є і менш публічні сигнали щодо Кіпру.

Водночас простежується втручання в Судан — прямо або через посередників. Аналогічно — в Лівію. І також — в Ефіопію.

Це вже призвело до дестабілізації цих країн і фактичного їх роздроблення — за участі Ізраїлю та Об’єднаних Арабських Еміратів.

Тож якщо називати це Третьою світовою війною, то географія конфлікту занадто обмежена. У ньому не задіяні Китай, Індія, Австралія. Жодна країна Південної Америки також не бере в ньому безпосередньої участі.

На мою думку, Третя світова війна мала б бути значно масштабнішою.

Ось чому я не вважаю коректним називати ці конфлікти Третьою світовою війною.

Шановний, пане Купер, ну, хотів би просто нагадати нашим глядачам, що ми розуміємо, наскільки трагічною була і є доля мешканців держави Ізраїль, але 100 років тому, коли більшовики російські захопили Україну, вони невдовзі влаштували величезний злочин, який і називається Голодомор.

То ми не плекаємо ілюзії щодо, так би мовити, певних перспектив і для нас. Але невеличке уточнення, просто десь буквально, напевно, місяць тому було відчуття, що Путін почувається в якійсь, я не знаю, в стратегічній пастці. Зараз є відчуття, що внаслідок війни на Близькому Сході Путін перебуває на певному трампліні. 

Його помічник з міжнародних питань Ушаков провів надзвичайно хамську зустріч з французькими емісарами. Ну, майже відправив їх на три літери, коли французи пропонували долучити до переговірного трикутника і представників Європейського Союзу. Як ця ситуація може зараз вплинути на російські стратегічні плани щодо війни проти України?

Стратегічне планування Росії завжди спиралося на умовний «найкращий сценарій», який уявляв собі Путін. У підсумку це загнало його в стратегічну пастку.

Він розраховував завершити війну за два-три тижні — чи за три дні — і встановити контроль щонайменше над Україною до Дніпра, а можливо і над значно ширшими територіями.

Я не впевнений, що Росія перебувала в поганому стані на початку цього року чи до перших ударів США разом з Ізраїлем. Я дивлюся на це інакше — намагаюся оцінити ситуацію з російської точки зору.

Для Путіна визначальним є не ціна війни — не кількість втрат і не економічні збитки, яких зазнає Російська Федерація.

Важливим є результат. І такий результат, як знищення України та шкода, яку це завдає НАТО — а також Європейському Союзу — є для нього величезним здобутком. 

Тому він фактично рухається саме в цьому напрямку. Чи збереже він 2 квадратні сантиметри України, чи 20 % території — не має принципового значення. Якщо після цієї війни йому залишиться хоча б щось, він уже вважатиме це успіхом.

Це означає, що те, що він отримує в обмін на цю війну — попри катастрофічні наслідки для України й самої Росії — вже має для нього цінність. Він уже досяг того, чого Росія не досягала десятиліттями — фактично з часів холодної війни. І особливо, якщо збереже контроль над будь-якою частиною України.

Саме це для нього має значення. І саме цього, як правило, не розуміють західні політики та стратеги.

Вони не розуміють, яку ціну доведеться заплатити, якщо Путін досягне свого. Саме тому немає мобілізації. Насправді її немає ані в економічному сенсі — для швидкого і масштабного переозброєння, здатного забезпечити Україну, — ані в політичному.

Ми бачимо тих самих політиків, що й п’ять років тому. Це люди, які підтримують статус-кво: Макрон, Стармер, німецькі канцлери. По суті — суцільна неефективність від початку до кінця.

Отже, Європа фактично і далі живе так, як жила у 2021–22 роках. І коли з’являється президент США, який не готовий це приймати — одразу: «як неприємно, як недружньо». Так само і з Путіним: він вторгся в Україну — і всі вони «ми дуже стурбовані», але жодних рішучих дій у відповідь.

Натомість точаться дискусії. Ви чули прем’єр-міністра Бельгії: мовляв, ми не можемо перемогти Путіна на фронті, тож потрібно шукати переговорне рішення. Але Путін навіть не зацікавлений у переговорах — тим паче з європейцями.

Максимум — він готовий говорити зі Сполученими Штатами, можливо, за певної участі України. Але точно не з Європою.

Отже, через це вперте прагнення зберегти статус-кво Європа фактично сама вивела себе з позиції, в якій Путін міг би сприймати її серйозно. І хоч він та його пропаганда постійно твердять, що НАТО підтримує Україну, — це не та підтримка, яка має вирішальне значення. Принаймні, не в тих обсягах, які справді необхідні.

Потрібні обсяги, достатні для перемоги над Росією і витіснення її військ з України — це єдине реальне вирішення цієї війни. Я говорив це у 2022 році і повторюю зараз: Росію потрібно перемогти на полі бою. Це єдиний спосіб виграти цю війну. Для цього Європі доведеться насамперед серйозно змінити підходи до управління. А це потягне за собою глибокі реформи — у сфері безпеки, оборони й загального функціонування держав.

І ще один момент — загальна відсутність відповідальності політиків. Ми бачимо це, зокрема, в Росії: президент фактично ні перед ким не відповідає — ні перед власними громадянами, ні на міжнародному рівні.

ООН нічого не може вдіяти з Путіним. Вона навіть не здатна заарештувати його й доправити до Гааги для судового переслідування.

Ми бачимо схожі тенденції і в Сполучених Штатах: президент порушує конституцію, правила й закони — і це не має жодних наслідків. Навіть Конгрес не готовий оголосити йому імпічмент або якось обмежити його повноваження. Нічого не відбувається.

Ми бачимо це і в європейських країнах, де канцлери, президенти та прем’єр-міністри дедалі частіше уникають відповідальності. Колись, якщо політик опинявся під слідством або хоча б під серйозними звинуваченнями, він ішов у відставку і зникав з публічного життя.

Сьогодні ж — навпаки: «це не я, підстав для відставки немає, усе під контролем». І вони просто продовжують робити те саме.

Фактично відповідальність зникла. І саме це руйнує весь громадський порядок.

Світовий порядок, сформований після 1945 року такими людьми, як Рузвельт, у вигляді Організації Об’єднаних Націй, перестав функціонувати саме з цієї причини. Не тому, що в ньому є диктатури чи інші режими, а тому, що західні держави передусім самі звільнили себе від відповідальності, створивши прецедент, який дозволяє іншим робити те саме — передусім Росії, а також Ізраїлю.

Отже, ключове питання — відповідальність. І доки її не буде відновлено, доки люди, відповідальні за розв’язання воєн, за терор і за найтяжчі злочини, не нестимуть системної та невідворотної відповідальності у глобальному масштабі, нічого не зміниться. Усе насправді дуже просто.