Путін утратив можливість протискати Київ, як це було рік тому, коли Трамп активно займався Україною, - російський опозиційний політексперт Морозов

Україна, і не лише Україна, в очікуванні зустрічі Дональда Трампа і Сі Цзіньпіна. Ми в Україні найбільше переживаємо через певні рухи з боку Дональда Трампа в бік Китаю і китайський фідбек стосовно російської агресії проти України. Розуміємо, будуть говорити про Тайвань, про глобальну торгівлю, про все на світі. Як гадаєте, якою буде гра Трампа в розмові з Сі Цзіньпіном і що запропонує йому Сі по Україні?

На мій погляд, як це не дивно, та в ході візиту Трампа в Китай питання про Україну в його переговорах із Сі Цзіньпіном практично не звучатиме. Швидше за все, залишиться поза межами тих обговорень, які там між ними відбуватимуться. Трамп сильно пересунувся на Близький Схід у своїй політиці. Так, він зберігає якусь пунктирну лінію стосовно України, але не має жодної нової ідеї. Він продовжує доживати свою ініціативу, яку висунув у 2025 році і яка закінчилася, власно кажучи, невдачею, безрезультатно: Місія Віткоффа -  Кушнера не дала тих результатів, на які міг Трамп розраховувати.

Тому, так, у Китаї, якщо коротко сказати - це видно по складу делегації.

Трамп збирається отримати дуже великі економічні бонуси від цієї зустрічі, домовитися з Китаєм. 

Він збирається, поза сумнівом, після того як повернеться у Вашингтон, записувати собі в актив установлення нових відносин із Китаєм, відкриття нового етапу співпраці з Китаєм.

А щодо Москви в цьому контексті, мені видається, що тут і  Путіну очікувати особливо нема чого.  Путін зі свого боку - і це вже більш важливо - планує візит в Китай після Трампа. І ось тут, звісно, розігруватиметься якась у тому числі і українська тема, адже зрозуміло, що  Путін залежить від найрізноманітніших поставок, економічних взаємодій для того, щоб вести війну, надалі від Китаю. Тому моя відповідь: ні, Трамп не зробить і кроку для того, щоб ускладнити  Путіну життя під час свого візиту в Китай.

У глобальній теперішній драмі важко зберігати оптимізм. Але я плюс-мінус розумію, як грають настільки емоційні гравці, як Дональд Трамп. Хотячи чи не хотячи, але він підпалив периметр інтересів Китаю: війна на Близькому Сході – це, зокрема, і про нафту для Китаю, не лише для європейців. По-друге, наші безпілотні системи продемонстрували, що вони можуть поставити під знак питання російський нафтовий транзит до Китаю: буде горіти і не буде вистачати для заправки «жигулів» усередині Російської Федерації.

Я з вами погоджуюсь, Трамп може і не говорити напряму Сі, але просто сказати: ну, послухай, карти в тебе на столі лежать не дуже добрі. І правильно ви відзначили путінський візит до Китаю, який відбудеться після цього. Я думаю, що Сі Цзіньпін може привітати його словами: знаєш, друг Володя, ситуація стала настільки складною, що, може, ви би якось по-іншому подивилися на вашу стратегію нападу на весь світ. І що йому скаже Володя - ну, я так успішно провів  парад 9 травня в Москві з дозволу України, що, думаю, варто нам шукати ті чи інші формули миру…

У будь-якому разі можна сказати, що це було б добре, якби так було. Адже зараз дійсно немає більшого й сильнішого гравця, а також більш значущого для Росії, ніж Китай, який міг би вплинути на позицію Путіна і загалом на ситуацію навколо війни та її перспектив. Тому я б так сказав, що боротися за те, щоб позиція Китаю рухалася в цьому напрямі, звичайно, треба. І я думаю, що завдання і для європейської дипломатії, і для української, звісно, - у першу чергу боротися за те, щоб Китай новими очима побачив ситуацію з продовженням російської агресії та її наслідками. 

Тут, як на мене, важливий такий момент: протягом останніх кількох місяців ми бачимо, що насправді йдеться не лише про успіхи дронної війни, які Україна зараз демонструє дуже потужно. Звичайно, у Москві все це становить величезну проблему, що наростає, тому що Кремль не знайшов відповіді на ті можливості, які продемонструвала Україна. Але є й інший бік, коли брати не військову, а економічну складову: ми бачимо стрімку взаємодію протягом останніх буквально трьох місяців українських технологічних компаній та українського уряду з найбільшими західними фірмами та міністерствами оборони. Ця взаємодія веде до абсолютно нового рівня військово-економічного співробітництва в цій сфері. 

І ось цю обставину Китай бачить, звичайно. Бачить, що Алекс Карп, перш ніж поїхати разом із Трампом до Китаю, завітав до Києва. Звичайно, за цим уважно стежать. І не тільки він, звичайно. Усі бачили, і Китай це бачить, що міністр оборони Німеччини перед приїздом Трампа до Китаю теж був в Україні. І це все, авжеж, якимось чином має вплинути в подальшому на позицію Китаю. Чому? Тому що Китай не може обрати сторону, при якій він опиниться в одному човні з Росією в перспективі довгострокового технологічного розвитку. Росія нічого не дасть у цьому сенсі Китаю. А ось пропустити хід, який зараз демонструють найбільші американські IT-компанії та цифрові гіганти, які взаємодіють з Пентагоном, - Китай не може залишитися осторонь цього дуже важливого процесу. Він повинен брати участь у цих перегонах, і вигідно йому брати участь - і Трамп це пропонуватиме - разом. Тобто не воювати на економічних ринках США з Китаєм, і щоб Китай у цьому сенсі дивився на Москву як на партнера, - звісно, це абсолютно не потрібно ні Трампу, ні глобальному світу.

Тому тут виникає певний сюжет про те, щоб запропонувати Китаю вплинути на Російську Федерацію в обмін на те, щоб у цьому новому великому, глобальному альянсі освоєння штучного інтелекту перебувати в лавах тих країн, які взаємодіють, а не тих, які замкнулися і розвивають цей суверенний штучний інтелект, який у результаті дасть лише технологічне відставання. 

Я з вами цілком погоджуюсь. Алекс Карп - як казав Дюма, він, можливо, і не перший, але він уже й не другий. Ці техногіганти фактично формують новий порядок функціонування світу. І недарма він заявив, що від ядерної епохи ми перейшли, зайшли вже в цифрову епоху і розуміємо, що використання штучного інтелекту на полі бою з метою терористичних і антитерористичних акцій - це зараз тема номер один в серйозних кабінетах.

Але є ще один кабінет, навколо якого зібралися представники африканських демократій і вистукували валяночками по Красній площі «Катюшу». Це інший варіант нашої реальності. І ця путінська реальність веде проти нас війну. Ми розуміємо, що Путін буде торгуватися.

Але Путін теж дав доволі екзотичні сигнали. Перший сигнал - це повністю провалений парад. Другий сигнал - це те, що Путін почав знов щось белькотіти про мир. І третій сигнал, який прилетів в Україну за допомогою Такера Карлсона і донедавна працівниці офісу Зеленського пані Мендель, що в унісон із Такером (який, нагадаю, відпрацював московську програму рік чи півтора тому) починає розповідати, наскільки поганий Зеленський. Можна припустити, що Путін вимагає змінити контур за допомогою зміни еліт, зокрема і в Україні? 

Ні, якщо відповісти на питання прямо. Я не бачу, яким чином зараз Путін і Кремль можуть грати дуже енергійно, робити ставку на зміну еліт у Києві. Чому? Тому що ця гра, безумовно, є традиційною для Кремля. І починаючи з першого дня повномасштабного вторгнення 2022 року цю тему в тій чи іншій формі щороку кілька разів порушував сам Кремль. Порушував завжди у такій формі, що режим у Києві нелегітимний, а нинішній президент нелегітимний через те, що в нього закінчився термін, і що з ним переговори неможливі, і тому потрібна інша конструкція влади.

Але зараз, ось саме зараз, якщо брати першу половину 2026 року, - у чому тут проблема? У минулому, 2025 році, наприклад, Кремль міг би спиратися в цьому на Трампа, кажучи, що ось ми з Трампом так на це теж дивимося. Нібито лунали якісь голоси з Америки, а може, дійсно, так воно і є. Тепер Трамп пішов, його вже нема в цій путінській схемі. Європа займає дуже послідовну позицію в цьому сенсі, Орбан теж нібито зник із майданчика, що досить істотно. 

І в результаті європейські країни, включно з тими, в яких при владі, у правлячих коаліціях перебувають праві, від яких можна було б очікувати певної неоднозначності в оцінці війни, — ні, вони займають чітку позицію. І таким чином виходить, що нема до кого Путіну звертатися з цією ідеєю про нелегітимність влади в Києві. Так, безумовно, структури Кремля - і силові структури ФСБ, і цивільні адміністрації президента - ніколи не припинять якоїсь боротьби та маніпуляцій навколо цього. Але для порівняння можна сказати, що кілька разів протягом війни після 2022 року в Москві починали роздувати фігуру Медведчука - зараз ми цього не бачимо. Тобто конкретно в ці останні місяці, коли в Кремлі, як кажуть, зник дух Анкориджа. Тобто Трамп пішов - і все на цьому скінчилося. 

Тому, на мою думку, ситуація така: ми бачимо, що Кремль грає на темі, нібито війна має сама собою незабаром закінчитися, - така риторика розвивається там у різних формах. Начебто там прокремлівські медіа самі констатують втому населення за час війни. Відіграли тему падіння рейтингу вождя: мовляв, дивіться - навіть рейтинг падає. Тема погіршення економічного становища - теж самі прокремлівські медіа й економічна влада це фіксують. Ось події останнього місяця, через які піднімається хвиля того, що в путінізму не все так добре, щоб вести війну. І в цьому плані Путін, на мій погляд, утратив можливість у тій формі наполягати і протискати Київ, як це було, скажімо, рік тому, коли Трамп активно займався Україною.

Зараз, так, Віткофф і Кушнер - як кажуть, пишуть, і Ушаков про це заявив, - поїдуть до Москви. Але тут теж є проблема. Справа в тому, що їхні можливості вже зазнали певної інфляції, вони вже не мають такої ваги, як це було рік тому. Навесні минулого року Віткофф сприймався як постать, яка, можливо, щось може, а можливо, щось зробить. Але з'ясувалося, що ні. І тепер уже цього року не тільки ми, але і європейські країни, і всі, хто спостерігає за цією ситуацією, уже абсолютно не вірять у жодну подальшу місію Віткоффа і не пов'язують з нею нічого.

Тому в повітрі ніби висять три суттєві речі на другу половину 2026 року. По-перше, як виглядатиме інша конструкція переговорних груп? Хто виступить далі з якоюсь стратегією закінчення війни, припинення її в будь-якій формі, припинення вогню або з якоюсь довшою концепцією. І навколо цього, зараз ми бачимо, в Європі починаються обговорення.

Друга важлива тема пов’язана з тим, що, так, у Кремля є ресурси для того, щоб продовжувати війну низької інтенсивності дуже довго. Але Путін стоїть на роздоріжжі, і це всі бачать, - це і є другий важливий момент. Він повинен або зупиняти війну, або продемонструвати і населенню, в тому числі російському, і всім елітам, в першу чергу, звичайно, своїм власним, що він великий цар. 

А не те що він посидів на трибунах біля мавзолею з доволі пригніченим обличчям. Далі він мусить показати, що в нього, так би мовити, все нормально, що він може їздити на ведмеді, як раніше, або літати зі стерхами. І що він не просто повільно вмирає, а що він у змозі далі вести цю війну і довести її до результату. Ось перед ним таке роздоріжжя, і зовсім незрозуміло, як він із цього вибереться. Це другий момент 2026 року.

І третій істотний момент 2026 року полягає в тому, що, дійсно, саме в результаті 2025 року, в результаті досить небезпечної гри Трампа щодо війни, яка триває, відбулася переконфігурація в Європі. Ми це бачимо: Європа прокинулася. Порівняно з тим, що було після 2014 року, - це само собою, але вже після 2022 року перші 2 роки значною мірою Європа йшла дійсно за Сполученими Штатами.

Це, зрозуміло, випливало з усієї традиції євроатлантичного співробітництва в цьому регіоні. Але 2025 рік різко поставив Європу, найбільші країни Європи перед питанням: якщо ця війна триватиме далі і якщо Путін збирається вийти з неї, так би мовити, щасливим королем, то в такому разі Європа дійсно опиниться під гігантською загрозою. Це у 2025 році було вперше так чітко сформульовано не тільки окремими європейськими інтелектуалами або окремими політиками, яких ми знали і у 2022-му, і у 2023 році, їх було не так багато. А тепер це все-таки думка, до якої приєднується і Джорджа Мелоні, і Швеція активно, і загалом усі країни Північної Європи. І тут уже нова ситуація. Ось ці три фактори важливі, вони, звичайно, змінюють картину тієї війни, яка була в 2022-2024 роках, навіть у 2025-му. 

Ви визначили кілька гіперважливих моментів. Я зробив би ще один висновок: якщо Європа буде перебувати в напрузі і намагатиметься вкладати мільярди євро в свою оборону, перебудовувати системи свого захисту та реагування на російську агресію - Трамп не проти, тому що Європа фактично займається вирішенням своїх проблем. Трамп виводить американські війська з Німеччини і демонструє усіляко, що проблеми європейців мають вирішувати самі європейці. І от для цього, можливо, Трамп не настільки активний у тому, щоби, можливо, заморозити російську агресію проти України. Тобто Путін буде готовий концентрувати додаткові сили під умовною Нарвою. І відповідно весь балтійський регіон буде готуватися.

Зараз емісари - той самий Віткофф, чи Кушнер, чи папаша Ілона Маска не повинні привозити якісь величезні депеші. Я думаю, може бути передано на словах: «Ти готовий, - звертається той чи інший американський діяч до того чи іншого російського автократа, - укладати угоду чи ні?» І з Кремля може відходити такий сигнал: «Готовий укладати, але з іншою командою». Тому що інтерперсональні речі для Кремля завжди були надзвичайно важливими. Спроба збити ту чи іншу владну конструкцію українську ідеально вписується в базовий методологічний імперський дієвий наратив – інтеррегнум. Зміна влади, зміна правителів, під час якої відбуваються загадкові речі, - у будь-якій незрозумілій ситуації вони використовували інтеррегнум, міжкоролів'я. 

Авжеж, не можна ніколи ні на що сподіватися, дивлячись на якісь кризові моменти в Кремлі. 

Зараз, звісно, багато коментарів щодо того, що щось тріснуло в політичній системі Путіна, якийсь там злам, і, можливо, щілина буде збільшуватися. Надто сподіватися не варто. Але все-таки, якщо дивитися зараз на ситуацію з боку Кремля, зокрема й на контакти зі Сполученими Штатами, то там така ситуація: попри всі надії, попри колосальні зусилля Кремля якось зламати молдаван, Мая Санду провела референдум, вибори і залишається в контурі європейської інтеграції. Пашинян абсолютно сміливо і зухвало демонструє проєвропейську орієнтацію, приймає у себе глав Євросоюзу й публічно підкреслює, що вибір, який буде зроблено, перебуває виключно в руках вірменського народу і на цей вибір Кремль ніяк вплинути не може (Кремль намагається, але поки що безрезультатно). Орбан, попри те що демонстрував, який він важливий для Путіна, а Путін показував, що важливий Орбан, - Орбана немає в цьому сенсі.

Я сказав би так: Кремль або навіть Путін, який звик до того, що йому дуже щастить і що все виходить на його користь, досить тривалий час перебуває в ситуації невдачі, яку нічим не компенсувати. 

Усе це на зовнішньому контурі в нього відбувається. І тому він, до речі, після 9 травня пригрозив Вірменії та Фінляндії. І всі звернули увагу на цей його виступ, головним у якому було публічне перенесення загрози на Європу. Він, власне, дав команду своїм медіа та всім політичним менеджерам переносити акцент з критики американського гегемонізму і якогось глобального Заходу прямо конкретно на Європу.

Але за цим стоїть зовсім не відчуття сили у Путіна зараз, а відчуття слабкості. Питання в тому, хто і як цим далі зможе скористатися, наскільки успішно це буде і чи вдасться далі заганяти Путіна в той порядок денний, який йому не вигідний. В останні кілька місяців ми бачили, що це загалом непогано виходило, тому що Кремлю доводилося постійно огризатися, постійно щось обґрунтовувати в набагато складнішій ситуації. Рік тому ми бачили, наприклад, червону доріжку в Анкориджі, і в усіх було відчуття, що Путін тут диктує, як закінчиться війна, яким буде формат мирного договору. Путін ніби радісно і впевнено підкреслював, що саме він вирішує, з ким він підписуватиме в Україні договір про закінчення війни. 

Зараз він перебуває в зовсім іншій ситуації, набагато слабшій у цьому плані. Я думаю, що Віткофф і Кушнер, якщо й приїдуть, то, власне, приїдуть, щоб передати Путіну чергове питання: мовляв, Дональд Трамп дякує за те, що Москва не так активно, як могла, допомогла Ірану в нинішній ситуації. Але ніякої суттєвої пропозиції я не бачу, просто у Трампа зараз щодо Путіна її немає. Адже Путін показує, як і раніше, чому в останні 3 або 4 дні, напередодні візиту Трампа до Вашингтона і після 9 травня, відновилися ці розмови. Навіть запитали Трампа: «Ви що - справді наполягаєте на тому, щоб українці вивели війська з тієї частини Донбасу, що залишилася?» І він відповів: «Ні». Тому що ця тема повертається як головне питання, на якому наполягає Путін. Путін протягом останнього року наполягав на тому, що так треба і на цих умовах він нібито далі вестиме переговори. Чи привезуть Віткофф і Кушнер до Москви ще раз це питання? Ні, тому що Трамп уже сказав: «Я цього не говорив, я це не підтримував». Тобто не треба приписувати нам, ми цього не казали.

Тож тут почнеться, безумовно, у другій половині 2026 року якась домовленість між цими переговорними групами. Але все-таки я думаю, що ми тут чуємо слова і Пєскова, і Ушакова з Кремля, які кажуть, що так, дуже добре, але, так би мовити, порядку денного немає, тобто немає пунктів, які треба обговорювати. Ось така ситуація тут.

Тому я зараз бачу, що для Кремля болючим є все те, що робить Європа. Саме тому він у глузливій формі запропонував Шредера як переговірника. Але це був, звісно, з його боку такий типовий путінський гумор: «Якщо ви хочете взяти на себе якусь нову ініціативу, то нехай це буде Шредер». Ну, всі засміялися в цьому місці і сказали: «Добре, Шредер з російського боку — це непогано». Отже, визначимо з європейського боку якогось переговірника - і, можливо, навіть щось вийде.