Одна — провідати батьків у Сумах. Інша — остаточно повертається додому в Харків. Відучора слухаю нескінченний монолог останньої про те, яка вона щаслива з цього приводу. "Дєвкі, хіба я знала раніше, як в нас вільно дихається? Яка Україна крута? Ні, я не знала, чесно. Для цього потрібно було пожити в іншій країні".
Пригощають мене польським печивом і швейцарськими пряниками, обидві розповідають про те, як добре їх прийняли ці країни, як часто буває соромно за поведінку співгромадян за кордоном, і про те, як абсолютна більшість їхніх знайомих планує неодмінно повертатися додому, найближчим часом чи трохи пізніше. "Мене мої поляки вмовляли — лишайся, ти що! Дякую, кажу, ви моя нова сім‘я. Але в Україні навіть повітря інше, там все інше, і там така свобоода!". Вона кілька разів повторила про цю свободу. Цікаво.
"Мене мої поляки вмовляли — лишайся, ти що! Дякую, кажу, ви моя нова сім‘я. Але в Україні навіть повітря інше, там все інше, і там така свобоода!"
Читайте також: Хто ж буде розповідати правду про події в Україні?
Водночас нарікає на українських чоловіків: "Більшість українських чоловіків вважають, що ми за кордон виїхали як якісь проститутки. Ні, Іра, не сперечайся! В тебе інше оточення. А я — простий народ. Я тобі кажу! Типу ми за чоловіками туди поїхали, пфф. Навіть мій брат так вважає...".
Що ж, я не знаю, що заперечити, хоча я теж — простий народ. Але моє оточення та його погляди переважно справді нерепрезентативні. Так чи так, я дуже рада, коли українки повертаються не тому, що не влаштувалися за кордоном (ні, в неї як у майстрині манікюру все там з роботою дуже добре), а тому, що "вдома все краще". Попри всі незручні питання до власної країни, теж так відчуваю.
Про авторку. Ірина Цілик, українська кінорежисерка, письменниця, авторка поетичних і прозових творів. Член Українського ПЕН
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.