Хочу стати жінкою-генералом: історія Анни Дівіченко

Наступна історія про Анну Дівіченко. Вона проміняла успішну кар'єру педіатра на лікаря у війську. І вже вісім років рятує нашу піхоту. Брала участь у звільненні Херсона і допомагала місцевим після окупації. За час служби взяла у полон десятки окупантів і продовжує захищати Україну у силах ТРО.

Анна Дівіченко з позивним Гера - старша лейтенантка медичної служби, начальниця медичної служби 103-ї бригади територіальної оборони.

Навчалася в Дніпропетровській державній медичній академії. Під час проходження інтернатури завідувач приймально-діагностичного відділення запросив жінку попрацювати при інтернатурі лікарем-педіатром у патріотичному таборі від полку Азов. Тоді  погодилася.

"Це були польові умови: діти жили в наметах, стріляли, грали в страйкбол, імітували напад ворога. Ще й мій син був зі мною. Було дуже круто, - розповідає Анна Дівіченко - Тоді  я приїхала, сказала, що йду на війну. Мама сказала: "ти що ненормальна". У мене могла скластися успішна медична кар'єра, адже мене хотіли залишити в педіатрії у Дніпрі. Але Ані захотілося по іншому". 

24 липня 2017 року Анна підписала контракт і стала солдатом санінструктором роти вогневої підтримки. Розповідає, коли вперше потрапила на бойові навчання, було страшно, але впоралася.

"Я сіла в тому бліндажу, а це була яма і перегородки з дерева. Всюди літає, свистить, рикошетить. Я сіла, плачу і думаю: "Боже, що робить? А все, дороги назад немає. Я пережила цей момент і потім воно все пішло. Ніхто мене не вчив щось робити, щось давати. Казали, ти ж лікар і так все знаєш. Перший бойовий виїзд був  між Красногорівкою і Мар'їнкою. У цей день чогось там стояв прапор правого сектору. А завжди так було, що вони правий сектор приїде, "накидає" окупантам, а ми потім від них відбиваємося.  І хлопці вирішили полізти та зняти прапор, а він був замінований. І одному попало в аорту, а іншого була черевна порожнина поранена. Я дуже добре пам'ятаю цей виїзд. Вилітаємо на дорогу, а дорога між Красногорівкою і Мар'їнкою обстрілювалася. Мені переклали хворого, а в нього повна підсумка з гранатами. А першочергово, чого навчають, що треба забрати зброю у пораненого, адже, коли людина перебуває в стані психічного збудження, у неї складається враження, якщо я вмираю, то помріть усі. Але все обійшлося. Я не знаю, чи на адреналіні, але тоді я зрозуміла, що я не розгублюся в такий момент". 

У 2020  році Анна служила в Одесі в тиловій частині, скажемо так. Була начмедом батальйону. Там отримала  своє первинне офіцерське звання. Але звільнилася з посади із війська, про що потім пошкодувала. У цивільному житті працювала в лікарні лікарем-педіатром невідкладних станів. А коли Росія почала стягувати війська до кордону з Україною, зрозуміла, буде масштабна війна. 

"Я аж плакала і казала: "Мама, буде війна, але це буде не та війна, на якій я була, це буде набагато страшніша війна". І мене призвуть першою, бо я офіцер запасу", - розповідає жінка. 

На момент початку повномасштабної війни Анна була в Одесі та долучилася до одного з батальйонів Одеського ТРО. Ситуація була доволі спокійна в місті. Оскільки Анна мала бойовий досвід, її перевели на Донеччину. В Сіверськодонецьк. 

"Це був  травень-червень 2022 року, коли почалися всі важкі події там. Ви уявляєте, як там було важко, вони за мною до Дніпра поїхали, щоб швиденько забрати, - пригадує військова. - На той час ще працювали Госпітальєри. Я брала легших, вони важчих. Одного разу у Дружківку я вивезла 78 поранених одночасно.  У нас почалися дуже сильні втрати. В Там загинула дівчина, чоловік і дружина, ми чотири дні не могли їх вивести. Там така вже суміш була, згарище машин. Цих людей, які загинули,  госпітальєри відмовлялися вивозити, вони допомагали тільки трьохсотим, тому що були випадки прямого попадання у їхні машини.

Важко втрачати, це ж побратими, ми ж з ними поруч. Коли я чую, що хлопець розвідник, йому 24 роки, а в нього вже ампутація правої руки. Ще важче, коли я чую, що безвісти зниклий, тому, що ця надія ніколи не вмирає знайти цю людину. А я знаю, що це вже неможливо, адже  позицію захопили російські війська. А рідні, батьки будуть жити з цим. Я знаю досі людей, які були зі мною в Сіверськодонецьку, які там загинули, але родичі вірять, що вони в полоні та шукають їх. Вони живуть з цією надією, це найстрашніше".

Анна Дівіченко завжди виконувала наказ. Якщо наказував старший начальник їхати на евакуацію. Також неодноразово потрапляла під обстріли. У Куп'янську прилетіла міна позаду машини й жінка дістала сильну контузію і травму язика. Також осколок прилетів в лобове скло, пряме попадання в машину було. 

Анна разом з побратимами брала участь в деокупації Херсона. Розповіла про жахіття, які доводилося переживати херсонцям під час окупації. 

"Які вони тортури пережили. Я спілкувалася з мамою, дитину якої насилували Кадировці ложкою, просто, щоб "поржати". 13 років дівчинці. Я спілкувалася з місцевим, якому я робила перев'язку, його дружину при ньому три рази ґвалтували. І це все кадировці робили. Це їхній Бог - Аллах. У них нічого святого немає, мене розривало на шматки, коли я бачила броню, а вона обмотана пральними машинками, мікрохвильовками, було пряме попадання у цю броню, і воно все згоріло. Я бачила стада корів, які бігають по полях і підірвалися на мінах. Це жах. Там такі поля краю не видно. І пшениця, така висока, красива і, здається, має бути запах хліба, польових квітів, а ти чуєш запах гнилої дохлятини. Я пам'ятаю  цей момент, коли ми їхали біля пам'ятника кавуну і грейдером орські тіла докупи згрібали. Знайшли полоненого телефон, а в ньому написано, що він мріє познущатися з наших полонених, зґвалтувати українську дівчинку і щось взяти з хати в собі в хату на щастя. Я думала, що їм щось дають, але вже неодноразово брали їхню кров, питали, що вони п'ють. Нічого. Це в них просто таке виховання, їм з народження це внушають. Про Охматдит двоє розповідали. Вони пішли служити, щоб не сісти в тюрму. З Карелії приїхали. То вони пішли, щоб у тюрму не сісти або грошей заробити. Бо кредитів багато в них миттєвих. А чого кредит? Бо вживав заборонені речовини та пропивав".

Зараз Анна залишається у війську і найбільше гордиться своїм колективом і врятованим життям.  Адже вдалося врятувати багато поранених. 

"ТРО - це палички-виручалочки. Атланти, які тримають це військо. Вони  так стоять, як ніхто. У мене досвіду багато. ТРО - це як якісь атланти, які тримають цей наступ. Наприклад, в Сіверськодонецьку в мене хлопці на АКА ставили залізну трубку і стріляли. А таке враження, що стріляє ДШК, щоб хоча б якось налякати москалів. Бо не було нічого, крім оцих АКА. А це ж маленький такий автомат складний з ручкою. Ці люди - винахідники", - наголосила Анна. 

Син жінки також хоче брати приклад з неї та призватися в армію. 

"Я звикла бути військовою. Я всіх диванних критиків запрошую в гості подивитися. Я особисто проведу екскурсію, повезу на штаб, можу повести на позиції. Бо мене особисто вбиває, як мачо з Одеси каже як він втомився. 

Я дуже активна людина, емоційна, але маю хобі - викладати камінцями. Я роблю ікони, картини. От, наприклад, зараз я роблю подарунок для нашого командира медичної роти. Це дуже монотонна робота, дуже дрібні деталі. Але мене це заспокоює. Я відпочиваю, коли я це роблю".

Найбільша  мета у війську для Анни стати жінкою - генералом, командувачкою медичних сил. 

"Мрії мають здійснюватися. Я це заслужила, як ніхто".