"Таке відчуття, що про них забули": Родини полонених азовців у четверті роковини російської неволі вийшли на акцію підтримки

У центрі Києва родини військовополонених захисників Маріуполя знову виходили на акцію підтримки. Вони нагадують про сотні українських військових, які вже четвертий рік перебувають у російському полоні після виходу з "Азовсталі". Люди прийшли з портретами рідних, прапорами та плакатами з вимогою повернути всіх захисників додому.

Серед учасників акції – Сергій Безуглов, батько військовополоненого азовця. Він тримає фото сина Вадима з позивним "Будильник", який добровільно долучився до "Азову" у 19 років. Нині йому 28, і вже чотири роки він перебуває в полоні.

Батько переконаний: його сина та інших азовців свідомо не включають у списки на обміни.

"Ті, хто дав наказ хлопцям вийти у почесний полон на три-чотири місяці, який уже затягнувся на чотири роки, мають зробити все, щоб їх повернути", – говорить він.

За словами Сергія, попри заявлені великі обміни, кількість звільнених азовців залишається мінімальною.

"В крайньому обміні був лише один справжній азовець із 105 звільнених", – додає він.

Світлана приїхала до Києва з Хмельниччини заради сина Дениса. Йому 24 роки. Після виходу з "Азовсталі" хлопця вивезли до Мордовії. Згодом, за словами жінки, його разом з іншими азовцями судили у Саранську за статтями про "тероризм". Жодних  деталей з офіційних джерел родина не має досі. Світлана каже, що останній зв’язок із сином був ще під час оборони Маріуполя.

фото з особистого архіву мами полоненого азовця

"До сих пір пам'ятаю ці слова: "Мамо, не переживай, скоро зустрінемося, все буде добре, скоро обіймемося". Чотири роки минуло,  його судять, вирок ще невідомий. Але я більше нічого не можу знайти про свого сина. Я прошу усі структури, нашого президента – звільнити всіх до єдиного. Вони отримують засудження від 15 до пожиттєвого. Ви дали їм обіцянку і вони чекали і надіялися на ваші слова", – у розпачі говорить Світлана. 

Жінка у відчаї, адже не знає, чи її син взагалі живий. Вона вже зверталася до міжнародних організацій, українських структур. без результатів. Найбільше зараз боїться невідомості. 

Поруч – десятки інших родин із подібними історіями. Серед них - пані Тетяна. чекає з полону свого 24-річного сина Руслана. До "Азову" він долучився ще у 18. Після виходу з "Азовсталі" потрапив у російський полон. Суд РФ незаконно засудив хлопця до 25 років колонії. Єдиний зв’язок із Русланом – рідкісні листи, написані, за словами жінки, під наглядом.

фото з особистого архіву мами полоненого азовця

"Мамо, я найбільше боюсь голоду і холоду. Я дуже хочу твоїх пиріжків", — цитує вона лист сина, і плаче. Каже, Руслан найбільше з усього любить її домашні пиріжки, і додає: – Лист від нього прийшов, але ж вони не напишуть, в яких вони умовах. І вони ж пишуть це все під наглядом, тому він мені написав: "Мамо, ми пишемо листи, всі все знають". Він мав на увазі, що вони самі листи не пишуть. Над ними хтось стоїть там і дивиться, що вони пишуть" 

Жінка переконана: умови утримання є критичними, а нової інформації про стан здоров’я не повідомляють.

"Вони дуже морально і фізично виснажені. У координаційному штабі мені сказали, що він у тяжкому стані", – говорить жінка.

Усі родини, які прийшли на акцію, переконані: повернення азовців цілеспрямовано ускладнюють в обмінах або виключають із них. Вони говорять про судові вироки в Росії, які фактично блокують швидке повернення військових, та про відсутність системної комунікації щодо їхнього статусу.

За даними бригади "Азов", після виходу з "Азовсталі" у 2022 році в полон потрапили близько 1400 бійців підрозділу. Менше 600 із них уже повернулися додому в межах обмінів. Понад 700 залишаються в російському полоні, а більш як 200 – засуджені за сфабрикованими справами.

фото з особистого архіву мами полоненого азовця

Організатором акції виступило об’єднання родин полонених та загиблих бійців, які закликають владу та міжнародні організації активізувати процес звільнення військових.

За ці роки віра в обіцяний так званий почесний полон змінилася розчаруванням. І найстрашніше  для цих сімей - бачити, як роками не повертаються навіть тяжко поранені військові.