Військові чекають евакуації не годинами, а днями: історія медикині Анастасії Подобайло

Наступна історія про медикиню евакуаційного відділення 56 окремої мотопіхотної Маріупольської бригади Анастасію Подобайло. Історії поранених - те про що найскладніше думати медикині. До війни дівчина хотіла бути вчителькою початкових класів, але ось вже вісім років рятує воїнів на фронті. 

Анастасія Подобайло - медикиня евакуаційного відділення 56 окремої мотопіхотної Маріупольської бригади. Долучилася до війська у 2017-му, коли виповнилося 19 років. З того часу постійно рятує воїнів на Донеччині. Жартує, що вже може мати донецьку прописку. 

"Я родом із Харкова. Тож головною мотивацією долучитися до війська було те, що від будинку моїх батьків до кордону з Росією 68 км. На превеликий жаль, тоді чимало людей вважали, що війна, яка розпочалася у 2014 році, це суто проблема Луганської та Донецької областей. А насправді це геть неправильне твердження. Адже це війна в Україні, це проблеми всієї країни і головною мотивацією для мене тоді було, щоб війна не прийшла у мій дім, - розповідає Анастасія. -  Тоді я навчалася на першому курсі Харківського університету імені Каразіна на філологічному факультеті. Вивчала українську мову та літературу. Я дуже хотіла бути вчителькою початкових класів. Крім того, ще підпрацьовувала у Харківському літературному музеї, організовувала мистецькі заходи та літературні читання. Також були волонтерські поїздки на фронт з друзями волонтерами".  

Перші 3 роки у війську Анастасія була у добровольчому батальйоні, а саме у першій штурмовій роті ДУК "Правий сектор". Каже, що спеціальність не обирала, а саме професія обрала її. 

"Коли я почала думати, у яку бригаду я хочу піти і що саме робити, моя бойова посестра Юлія Сідорова з позивним Куба сказала, що туризм на фронті - це одне, а міграція - інше. Вона порадила не підписувати контракт, а долучитися до першої штурмової роти у медичну службу і спробувати там попрацювати добровольцем. Я пам'ятаю перші місяці. Я приїхала в Авдіївку, свою адаптацію. Я була 19-річна дівчинка у переважно чоловічому колективі, і розуміла, що поваги мені з дивідендами не дістанеться і мені треба багато працювати та вчитися. Адже до цього я пройшла лише курси з такмеду. Три місяці я вчилася і у якийсь момент я Кубі говорю: "Слухай, уже мені хоч би хоч один легенький поранений, щоб я могла себе вважати парамедиком". 

З першим трьохсотим  Анастасія спілкується досі. Це друг Кадет. І він з Росії долучився до добровольчого батальйону ДУК ПС.  Він мав поранення ноги. 

У певний момент Анастасія вирішила покинути військо і повернутися у цивільне життя. 

"Ми насправді з Да Вінчі були дуже близькі і важливі один одному людьми, адже він цінував кожного свого воїна, він знав нашу історію і завжди був готовий допомогти. Якось ми говорили про розвиток. Я ж покинула навчання, коли долучилася до добробату, а він часто наголошував, що треба розвиватися, - каже Анастасія. - У якийсь момент я йому сказала, що хочу таки повернутися і завершити навчання. Для мене це, мабуть, одна з найважчих розмов була. Він, звісно, погодився. І я спробувала. Я жила цивільним життям місяць. Але все одно кожен тиждень, кожні два тижні приїжджала до своїх на базу в Авдіївку. Ми тоді багато працювали з 56-ю бригадою. І я почала стосунки з хлопцем, який там служив. Мене покликали медиком у взвод снайперів. І я думаю, ну слухай, мабуть, вже вистачить тобі просто їздити, боротися з собою і брехати собі, що ти от зможеш без цього всього. Мені хотілося саме в бойовий підрозділ і власне тоді вибір припав на взвод снайперів, де я пробула добрих три роки бойовим медиком". 

Анастасія постійно була на Донецькому напрямку. Каже зараз інтенсивність роботи дуже насичена. Не можливо розрахувати буде кілька поранених за добу чи 30-40.  Якщо відбуваються штурми, то поранених буде значно більше.
"Росіяни дуже часто використовують fpv дрони, тому дуже часто важко здійснити евакуацію поранених. А найважче, коли йдеться про середніх чи важких, вони банально можуть не дочекатися еваку, - наголошує Анастасія. -  Дуже часто підриваються машини, які намагаються вивезти поранених, дуже часто гине сам евак, гинуть люди, які намагаються надати
допомогу. Поранені не годинами чекають на евакуацію, а по кілька діб. Найдовше один трьохсотий чекав на евак 11 діб. Ви розумієте ці цифри? 11 діб. Колосальні втрати зараз. Іноді просто неможливо забрати загиблих, щоб хоча б родини змогли їх провести в останній шлях". 

Анастасія наголошує, жодної золотої години на фронті зараз немає. Хоча, це було б добре, якби поранені протягом години потрапляли до медиків. Але щільність вогню настільки масивна, що не завжди вдається забезпечити кейсевак, а надалі Медевак.

"Коли я працювала як бойовий медик - це період, яким я дуже пишаюся. Тому що я була першою людиною, яка надавала медичну допомогу, - каже Анастасія. - Від мене фактично залежало його подальше життя і його стан, у якому його забере кейсевак і передасть медеваку. Це дуже круто перебувати в моменті і мати змогу допомогти людині на місці. Але це водночас і дуже важкий період часу для мене, тому що за цей проміжок ми встигли побувати в засадах, в оточеннях, брати участь у штурмах і велика кількість поранених. До прикладу, останні дні Пісок тільки в мене було за добу 30-40 поранених". 

Найскладніше, каже медикиня, замислюватися над історіями поранених.

"Якщо йдеться про мою роботу, я чітко знаю протоколи і те, що я робила багато разів. Але потім наступає момент дороги, коли ти везеш пораненого на шпиталь. І ти мусиш з ним говорити. І кожна з цих історій з часом забувається. Але так чи інакше, кожна з них вона відкладається. І ти кожного разу відчуваєш одне й те ж. Гостре почуття несправедливості.

От це щось середнє між почуттям несправедливості, відчаєм та злістю, тому що перед тобою твої однолітки, хлопці молодші за тебе чи віку, які б могли бути твоїми батьками, - розповідає Анастасія. - Ти дивишся на нього і розумієш що переміг цього разу смерть, але його  життя вже не буде таким, як раніше. Хтось говорить, що дуже любив з сином грати у футбол, а у нього часткова ампутація нижньої кінцівки, хтось планував через кілька тижнів поїхати у відпустку і освідчитися своїй дівчині, бо їм подобається ця красива дата. А ти розумієш, що дай Боже, щоб всі нагальні операції до тієї дати у нього закінчилися. Насправді в такі моменти частинка тебе відмирає і ти відчуваєш себе пустим. Ти не розумієш, що в тобі залишилося, окрім болю. Причому болю яким ти не хочеш ділитися і про який не хочеш розповідати. Дуже часто пригадую випадок. Це була осінь 2022 року. 

Позиція була максимально не виграшна, важкі були бої і було мало шансів на те, щоб вижити. А в одного з наших побратимів вагітна дружина йшла на УЗД і він мав дізнатися стать своєї майбутньої дитини. І тут підходить цей термін. І він нам радісно оголошує, що у нього буде дівчинка. Тенденція тоді була така, що відбивати по кілька штурмів на день, це нормально. І починається черговий штурм. Один відбивають, другий і на одній з атак цей чоловік  дістає поранення. Ситуація була дуже критична. Ми розуміли, що позицію візьмуть в оточення. І в той момент ми здійснили  останній з тієї позиції евак поранених. І цього побратима
змогли вивезти". 

Нині Анастасія працює на стабілізаційному пункті. Каже, це більше нових знань, досвіду і це особистий зріст.  

"Зараз я набагато більше можу з погляду медицини. Крім того, мені колосально щастить вчитися у дуже крутих фахівців: анестезіологів, хірургів. Ці знання є неоціненними. Це дійсно дуже круто, - наголошує медикиня. - Крім того, я здобула вищу освіту заочно. І закінчую
магістратуру". 

А ось про цивільне життя ще не думає. Не планує навіть на завтра. 

"У мене колосальна повага до кожного, хто зараз стоїть на захисті нашої Батьківщини і робить свою справу.  Ми не мусимо це бачити, ми не мусимо це переживати. І жоден з нас не має так жити в будь-які свої
роки, а не лише молодість, зріле життя чи старість. Але кожен з нас розуміє, що ми боремося не за території, а за власне життя, за можливість бути українцями, за свою історію, незалежність, мову, зрештою за своє завтра.  І те, що було закладено у боротьбу занадто багато, щоб просто не дожити до перемоги Для мене немає кінця контракту чи кінця особливого періоду. Для мене останній пункт - це перемога".