"Я хочу, щоб наші діти не отримали її у спадок": медикиня 3 армійського корпусу Софія Янчевська про війну і захист України

Еспресо публікує інтерв’ю із Софією Янчевською - перше у серії, підготованій у співпраці з Третім армійським корпусом в межах кампанії "Щоб жити", покликаної поділитися філософією життя під час війни на реальних прикладах захисників та захисниць.

Ви приєднались до боротьби у дуже юному віці, що стало тим моментом, коли відчули: треба діяти саме зараз?

Я завжди знала, що цей момент настане рано чи пізно. Пам’ятаю, як рвалася до батьків, коли тривали бої в Київській області. Мені було 16. Тоді я приєдналася до добровольчого підрозділу, в якому служили побратими батьків ще з часів АТО. Звісно, їздити я почала не одразу, адже була ще фактично дитиною, яка намагалася поглинути максимум знань із тактичної медицини і мріяла стати корисною якомога раніше. І це вдалося, в 17 років я здобула перший досвід евакуації і роботи на сході. Коли мені виповнилося 18, я намагалась підписати контракт, але постійно отримувала відмови через вік, стать, юридичні нюанси. Паралельно продовжувала їздити і працювати з нашим добровольчим екіпажем на евакуації. Переломним моментом, напевне, стала смерть мого близького друга Кості Юзвюка. В той момент я просто зрозуміла, що втрачаю людей, яких дуже люблю. Перед Костею загинула Іринка Цибух, з якою ми теж були доволі близькі. Це стало останньою краплею.

Я просто зрозуміла, що хочу, щоб мої майбутні діти не бачили всього цього. Мої батьки мріяли закінчити війну, щоб я і мої сестри вже її не застали. Тепер я хочу, щоб наші діти не отримали її у спадок.

Коли я ставлю собі питання "що ми робили під час війни", мені важливо мати відповідь. Бо варіант "просто вчилася в університеті" – для мене недостатній.

фото: надане 3 АК

На якій спеціальності Ви навчалися перед вступом до війська? Чи вдалося поєднувати навчання і службу?

У 2022 році мені було 16, і я лише готувалася до вступу. Побратими на київській базі допомагали мені з підготовкою до іспитів. Того ж року я вступила до Києво-Могилянської академії на правничий факультет. А вже у 2024-му доводилось виходити на пари просто з підвалів. Це було не так складно, як тривожно: постійно переживала, що мене відрахують через пропуски. Іноді навчання стресувало більше, ніж сама евакуація, бо для мене воно дуже важливе. Зараз я на четвертому курсі, навчаюся онлайн. Поєднувати вдавалося навіть у ті моменти, коли за день могло бути до 10 поранених. Думаю, впораюся і далі, бо дуже хочу вчитись.

Ви мріяли про небо і літали на спортивних літаках. Чи було важко відкласти цю мрію? І чи плануєте повернутися до неї?

Після зйомок стрічки "Підйомна сила" ми разом з колегою мали змогу вчитись літати. За це величезна вдячність нашому другу і засновнику команди Aerotim. Він організував для нас це навчання і допоміг з усім потрібним, бо знав, що це наша велика мрія – і хотів її здійснити. Я приїжджала на короткі терміни в Київ до оформлення і вчилась літати. Але я не полишила ідеї, що хочу підписати контракт і бути повноцінним військовослужбовцем, бо просто інакше не відчуваю себе в цій війні вже.

Я просто не можу себе уявити в іншій ролі та виконуючи якусь іншу роботу. Тому просто відклала польоти як чудову мрію та хобі, до якого обовʼязково повернусь колись, після війни, завдяки друзям та, сподіваюсь, зможу літати під час відпусток.

фото: надане 3 АК

Чому саме медицина стала Вашою роллю у війні?

Щиро кажучи, я ніколи не любила медицину. Мала шанс вступити в медуніверситет, але в останній момент передумала. Почала займатися медициною лише тому, що розуміла: це важливо, і що саме евакуації – це найреальніший для мене спосіб потрапити на фронт. Із часом почало виходити, з’явився досвід. Побратим Женя багато розповідав, пояснював, і я відкрила для себе медицину з іншого боку. Хоча й досі впевнена, що після війни не хочу пов’язувати з нею життя.

Пригадуєте свою першу евакуацію?

Насправді ні. Лиш іноді, гуляючи містом, можу раптово згадати цей запах горілої шкіри та запеченої крові. Багато хто описує свою першу евакуацію дуже яскраво, але я не пам’ятаю майже нічого. Єдине, що завжди лишалось незмінним, – це страх зробити щось не так і не довезти людину живою. Тому продовжую вчитися і вдосконалювати свої навички. Цей страх є і досі, хоча вже минув не один рік, оскільки я не маю медичної освіти і ніколи не буду настільки впевненою й обізнаною в цій сфері. Тому працюю разом з побратимом Женею, у якого є медична освіта і досвід. Він багато з чим мені допомагав і ми з ним – крута команда, коли працюємо в парі.

А є така історія, яка вплинула на Ваше розуміння власної місії?

Я досі не відчуваю свою роботу і свій вклад якимось надгероїчним чи надважливим. Вся наша робота – завдяки піхоті і заради неї. Здебільшого нашими пораненими були чоловіки, які годяться мені в батьки, або навіть в дідусі. І для мене завжди було дуже важливо і трепетно надавати їм допомогу. В багатьох були складні високі ампутації та загалом дуже важкі поранення, а вони так тихо і спокійно терпіли біль, розказували про своїх дітей чи онуків. Із усіх сил намагались не робити нам зайвих труднощів. Дуже хотілось робити все можливе для них, щоб у них все надалі було якомога краще. Ніколи не забуду, як гідно вони тримались. А після еваку я поверталась в підвал і, бувало, плакала, бо про них ніколи не розкажуть в новинах, не знімуть фільм. Бо вони просто тихо і віддано робили свою роботу. Заради своїх родин і всіх нас. Вони просто тихо повернуться до своїх сімей, і будуть намагатись жити це життя далі.

фото: надані Софією Янчевською

Чи усвідомлюєте Ви, що своєю роботою зберігаєте для когось цілі світи? І чи допомагає це в найважчі моменти?

Це безумовно важлива робота. Спочатку я була дуже натхненна нею і рада, що нарешті корисна. Згодом просто звикла і це стало частиною життя. Тому я вже давно не розглядаю її як щось особливе, сприймаю її як звичайну буденну роботу, яка необхідна зараз. Із часом ми навчились робити її більш приємною і позитивною для себе – брали чайний набір з собою, гірлянди, запаси якоїсь смачної їжі, яку встигали купити в Лимані, і таким чином розфарбовували свою буденність. Також рятують книжки та інші дрібниці.

Іноді це відчувалось, як якийсь неправильний вікенд у бабусі в селі, але нам подобалось – і в цьому була своя романтика. Серед днів з окопними свічками, брудом і холодом ми навчились бачити класні моменти в цій буденності. Це нас і тримало.

Ми не очікували і не сподівались, що завтра все закінчиться і ми підемо додому – ми просто почали щось робити, знайшли себе в цій боротьбі. Знайшли роботу, яку можемо якісно робити, бути корисними та не відчувати сорому перед тими, хто прийде після нас.

Жити зараз: що допомагає зберігати віру у майбутнє, коли найскладніше?

Моя сімʼя. Я буквально живу заради них. Та й дуже хочеться побачити Україну колись без війни, я її майже не памʼятаю такою. Побачити її не як зруйновану землю, а як державу, що пройшла крізь вогонь, і загартувалася. Новою, зведеною з уламків, але вже з іншого металу, твердішого, ніж був раніше, та зі зробленими висновками, аби більше не повертатись до помилок минулого.

фото: надане 3 АК

Маєте усвідомлення того, що жити треба тут і зараз? Як це вдається в умовах війни?

Так. У якийсь момент ми перестали жити в очікуванні, що "оце вже скоро все закінчиться".

Просто прийняли, що війна – наша реальність. І почали повноцінно жити в ній.

Наразі наш підрозділ досі в процесі створення, і дуже багато процесів ще треба встигнути налагодити і забезпечити, тому робота нашого екіпажу тимчасово на паузі. Нам дуже пощастило з підрозділом і це вартувало таких довгих очікувань. Можу поділитись нещодавніми спогадами. Раніше поміж чергувань ми жили дуже звичайне життя – так само ходили в кавʼярні, їли смачну їжу, влаштовували кіновечори, виїжджали кудись в великі міста, відсипались. Могли поїхати на природу та влаштувати з друзями щось на кшталт пікніка. Колись навіть робили шашлики всі разом – і це був просто чудовий літній вечір, відчувалось як літо в селі у бабусі, коли тобі тимчасово ні про що не треба турбуватись. Під час підписання контракту життя лише починається, нове і не менш цікаве, з новими дуже гідними людьми, які швидко стають близькими, як ніхто інший та як ніколи раніше, бо щиро розуміють тебе і твої відчуття.

Як я вже казала, замість того, щоб будувати марні надії, що війна закінчиться завтра та жити цими очікуваннями – ми просто пристосувались до нового, але не менш цікавого, періоду нашого життя і віднайшли в цьому свою роль. Бо ми тут, щоб жити.