"Ми готуємо людей вбивати": інструктор про навчання мобілізованих і реалії війни

Він поділився з Еспресо, що раніше писав про щасливі моменти життя, але під вибухами снарядів творчість змінилась, а тому почав писати про біль і втрати.  Свою військову поезію цитувати не хоче, хоч колись, зізнається, можливо й видрукує ці вірші, адже вони стали дзеркалом реальності в якій живемо.

У матеріалі розповімо про відверті роздуми Віталія, зачепимо творчість на війні, біль, що перетворюється на слова, і прагнення не дати темряві поглинати душі.

Про мобілізацію і мотивацію

Спершу пан Віталій працював у військовому комісаріаті. Саме так тоді називались сьогоднішні територіальні центри комплектування. Проводив першу в Україні мобілізацію. Після цього воював на Донеччині, Луганщині у Сіверську, Бахмуті, Авдіївці, Часовому Яру. Нині він інструктор в одному з навчально-комплектувальних центрів.

"Про те, що відбувається зараз, коли є підтверджені факти, що військовослужбовці ловлять людей і везуть у навчальні центри, я, як інструктор, скажу: у таких людей здебільшого немає жодної мотивації. Тому вчити їх чомусь дуже важко. Вони просто нічого не хочуть. Але є ще важливіший момент – як довіряти такій людині в бою? Чи прикриє вона тобі спину? Чи, навпаки, вистрілить?", – розповідає він.

Попри це, серед мобілізованих не зовсім добровільно, каже, трапляються й ті, хто, потрапивши до війська, усвідомлює ситуацію і намагається бути максимально корисним.

"Є відповідальні чоловіки, які, навіть якщо їх "зловили на вулиці", включаються в процес і намагаються освоїти все, що потрібно. Але багато тих, хто ховався або ухилявся, дійсно не готові зробити цей крок і потрапити до армії в такий час".

"Коли твоїх курсантів розбирають по бригадах, думаєш – а скільки їх залишиться?"

З початку повномасштабної війни Віталій дислокувався на півночі країни, стояв на блокпості разом з курсантами, яких навчав перед цим.

"Нашим завданням було, якщо прорвуть фронт, стримати колону. Ми протрималися, але, якщо порівнювати з тим, як боровся мій колишній батальйон на гарячому напрямку, можна сказати, що я був, як на відпочинку", – згадує Віталій.

На війні, зізнається, за всі роки завжди найбільше вражають втрати воїнів.

"Коли ти приїжджаєш і привозиш свого загиблого побратима до батьків і на питання "Чому ти живий, а він ні?" ти не маєш відповіді – оце найгірше. Все решта можна витримати, стерпіти", – каже військовий. 

Зараз Віталій має не менш відповідальну роботу – навчає нових воїнів, аби вони могли гідно дати відсіч ворогу.

"Ми готуємо людей для того, щоб вони нищили противника. Інакше кажучи, ми готуємо людей, які будуть вбивати людей. І, як я вважаю, найголовніше і водночас найважче – достукатись до кожного курсанта. Тобто пояснити, для чого йому це потрібно і для чого ми цього навчаємо. Війна – це не якісь там повісті, розповіді, книжки. Це реально і дуже неприємно. І коли ти відправляєш людей, чи їх розбирають по бригадах, то дивишся на них і думаєш: "А скільки з них залишиться?". Стараєшся не прив'язуватися, ні з ким не товаришувати, але людяність перемагає. Особливо коли молоді хлопці, дівчата веселими та радісними очима дивляться на тебе, а ти вже все це пройшов і розумієш, куди вони йдуть", – каже він.

"Росія не заспокоїться ніколи"

Аби добре підготувати воїна за короткі терміни, інструктори стараються використовувати не лише ту програму, яку підготувало керівництво, а додають ще й власний бойовий досвід.

"В багатьох інструкторів великий бойовий досвід. І кожен намагається по-своєму пояснити та дати ті знання, які збережуть життя. Ми викладаємось в своїй роботі на 100%", – розповів Віталій.

Найбільше, каже військовий, за його спостереженнями, зараз треба операторів дронів. 

"Зараз триває війна дронів. У Росії це поставили на масове виробництво, їх випускають у великих кількостях. Тому операторів дронів, зокрема малих розвідувальних і ударних дронів, я б готував значно більше. Але, знову ж таки, якщо дрон буде знищено, боєць має стати стрільцем. Тому неправильно казати, що потрібно готувати лише операторів дронів. Треба навчати всіх: і стрільців, і танкістів, і представників усіх родів військ. Хоча, на мою думку, варто зробити більший акцент саме на операторів дронів"

Щодо гіпотетичного перемир'я, військовий зазначає, що навіть у разі якихось домовленостей, їхня робота все одно буде потрібною. 

"Армія потрібна завжди. Росія не заспокоїться. Їхній менталітет такий – вони хочуть повністю приєднати Україну. Вони спробували у 2014 році, але не вийшло. Спробували у 2022-му – теж поки що не вдалося. Але згадаємо Чечню: перша кампанія не принесла їм перемоги, а друга дозволила встановити контроль. І незалежно від того, хто буде президентом у Росії, їхня ідеологія століттями залишається однаковою. Тому нам потрібно готувати армію постійно, бо навіть якщо зараз буде перемир'я, через 5-10 років вони знову нападуть", – каже захисник.

Вірші про війну – похмурі та чорні

Окрім того, що військовий працює інструктором, Віталій Дубинський ще й поет. Він пише вірші, хоч і зараз, зізнається, закинув цю справу.

"Іноді на мене щось таке находить і я можу написати. Але друкуватися, звісно, перестав ще в 1990-х роках. Є один вірш, який дуже люблю – написав його ще задовго до війни. Цей вірш називається "Матері". Ще пишу вірші для дружини Олесі. До речі, потім, коли одружився і в мене з’явилися діти, вірш "Матері" набув для мене ще більшого значення.

Лежить, нездужає матуся, 

не підіймає голови,

 а я дивлюся і журюся,

 якби міг чим допомогти. 

Від болю серце замирає, 

а по щоці біжить сльоза,

 а мати – мати, руку простягає,

 ледь-ледь ворушаться уста.

Мені ніщо не допоможе, 

ні ліки, ані лікарі, 

от тільки може, може тільки 

ковток джерельної води. 

Я подолав складну дорогу, 

хоча як то важко не було.

І я знайшов ту чисту воду, 

це життєдайне джерело.

 Завжди любіть, шануйте матір

 у всі часи, у всі віки. 

І пам'ятайте, ви для неї,

 ковток джерельної води. 

Розповідає, що зараз пише вірші лише для себе, не для розповсюдження, а поезію на військову тематику узагалі нікому не зачитує, оскільки там усе про війну. Аби видати збірку поезій навіть ще не думав, каже, що можливо лише після перемоги.

"Там дуже багато ненависті, люті. І навіть коли в Україні все буде добре, то я не знаю, чи захочу їх видавати. Війна – це бруд, кров. Вірші про неї такі ж – похмурі, чорні. Не хочеться, щоб вони нагадували людям про ці жахи та  страждання. Принаймні не одразу після війни. У своїх віршах я просто виливав свої емоції, щоб не зриватися на людях. Можливо, тому вони в мене такі… чорні. Можливо, колись, коли війна закінчиться, я подивлюся на них по-іншому. Або ж  – напишу щось нове".