Якщо теперішня реальність очевидна – руїни, смерть, бузувірство ворога, принаймні для тих, хто живе зараз в Україні й не знає, чи прокинеться вранці, то історичну реальність можуть скільки завгодно викривлювати за принципом "а ви докажіть?". Як доказати, наприклад, зачистку в червні 1941 року в селі Стара Сіль на Старосамбірщині, де серед ночі в соляну шахту енкаведисти вкинули тіла замордованих українських патріотів? Живих свідків, а їх не могло бути багато, вже не залишилось. Скільки жертв серед цивільного населення в Маріуполі зможуть нарахувати історики після його звільнення, коли тисячі забетоновано, розтерто на порох, спалено? Чи використовуватимуть для цього статистику окупантів, бо іншої просто не матимуть? Там не буде з чого навіть узяти ДНК.
Так само можна маніпулювати суспільною свідомістю, хибно трактуючи ті чи інші події минулого, зацементовуючи брехню в шкільні підручники. Один урок на тиждень історії, уявіть собі.
Я вже не кажу про "спільні" з іноземними істориками проєкти. Цікаво, чи поляки залучають українців писати їхню історію, французи, американці? Це все тхне диверсією Табачника, який перший увів троянського коня в сучасну українську історіографію. Одне слово, безмежне поле дій для ворогів і аферистів у країні, де йде жорстока кровопролитна війна.
В останні дні минулого року я довго протирала очі, вдивляючись у короткий фейсбучний допис якоїсь невідомої мені особи, де було написано прямим текстом: операцію "Вісла" Польща і СРСР змушені були провести через УПА. Тобто якби наші повстанці не боролись проти комуністичного режиму, а склали лапки й вмерли, то ніхто б не виселяв українців із Лемківщини й Закерзоння. Про те, як "страждали" через бандерівців мирні селяни Галичини, замість того щоб зайти в колгоспне стійло і працювати за відро зерна цілий рік, я чула ще перед війною.
Читайте також: Зближення з історією
Уявіть собі, що завтра з подібними наративами до класу чи аудиторії зайде викладач і ще вимагатиме від учнів дотримуватися саме його точки зору. А кожного, хто наважиться публічно піти проти такої опінії, поставлять на місце професіонали, чий авторитет тримається на тому, що вони іноземці.
Бо схиляння перед усім імпортним це ознака колоніального мислення. І воно ще й як працює на 33-му році української Незалежності. Чому в жилах більшості українців струмує досі рабська кров, це питання до держави, а не лише до їхніх матерів. За ментальне здоров’я молодшого відповідає старше покоління.
Мене б цей диверсійний вкид так не обурив, якби я акурат перед тим не читала діаспорну збірку ветеранів УПА, які на власні очі бачили перебіг і наслідки операції "Вісла". Найбільше мені запам’ятався опис засніженого села Царинське, посеред якого стриміла спалена церква. Мертве село посеред мертвої тиші. Ніби бачиш, як глибокими снігами йдуть втомлені повстанці на Святвечір до криївки в лісі. Добре, що вони вижили й що могли розповісти, як усе було: матері, які лежать у крові власних дітей, люди, які гинуть в охоплених полум’ям домівках на землі, що за примхою Сталіна була віддана іншій державі. Без референдумів, на очах цивілізованого світу. Цим злочинам передувала пропагандистська кампанія, вона готує ґрунт для ненависті між народами, а потім гріє руки над пекельним багаттям.
Читати також: Незбагненні шляхи декомунізації
І якщо ми переживемо цю війну, не факт, що задля миру між народами стануть говорити, що жертв було значно менше, й що українські вояки теж чинили воєнні злочини. Зрівняють у правах агресора й захисника, мовляв, вони тільки виконували накази. Бо методика фальшування не змінилась. Раз вигадане кругле колесо вже не переробиш на квадратне. А методика така: свідків не можна вважати надійним джерелом історії. Особливо, коли вони мовчать зі страху, що можуть зіпсувати те чи інше легкостравне історичне кліше, яке вже підготували для цілого суспільства.
Ми самі є свідками, як те, що бачать наші воїни на передовій, і те, як подають на "марафоні", може дуже відрізнятися. Воно, звичайно, переможців не судять, але тільки тоді, коли ті здатні скористатися зі своєї перемоги, а не віддати її знову в руки маркітантам-мародерам, повіям пера чи корумпованим політикам.
Чує моє серце, що невдовзі з’являться солов’ї сепаратизму, тепер уже на заході України. Перші два роки війни вони сиділи як миша під віником, а тепер задля "миру" пропонуватимуть залишити окуповані території, принаймні ті, що їх здали у 2014 році, не зупинивши зелених чоловічків. Цікаво, чи є згадка про це в найновіших підручниках історії та чи повинні їх тепер затверджувати міжнародні "експерти"?
Спеціально для Еспресо.
Про авторку: Галина Пагутяк, письменниця, лауреатка Національної премії імені Тараса Шевченка.
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.