Західні політики докладали усіх зусиль, аби не допустити моменту старту катастрофи

Зеленський прийшов до влади під гаслами: "Шукати мир в очах Путіна". Це було його гасло, але він жодного разу так і не спробував його реалізувати

Поганий мир кращий, аніж хороша війна.

Ця розмита і непевна колись максима набагато ясніше сприймається зараз, після року повномасштабної війни. Тепер ми чітко розуміємо, що таке війна, і чому варто докладати максимуму зусиль для її уникнення. З цієї точки зору я не розділяю тезу "У нас війна з 2014-го року!", бо це був, радше, дуже поганий мир, аніж справжня війна. Принаймні, якщо порівнювати із тим, що ми маємо зараз. А завжди може бути іще гірше.

Саме через перебування в гущі великої війни й після усвідомлення того, що ми вже втратили, скільки пережили, відчули, побачили та почули — можна нарешті дозволити собі нормальну ретроспективу оцінки дій західних та українських політиків перед війною.

Коли в січні Макрон 30 разів телефонував до Путіна — ми складали меми й реготали, бо навіть уявлення не мали, від чого саме нас намагається врятувати Макрон і Блінкен, нескінченно надзвонюючи і їдучи до Путіна. Вони й самі, вочевидь, не дуже чітко знали, чому саме намагаються запобігти, але рівень експертності їх радників дозволяв змоделювати можливі наслідки. На відміну від нас.

У війні, звісно, один винуватець — путінська Росія. Але те, що західні політики намагались будь-якими способами запобігти цьому, безсумнівно, правильні та дуже гуманні дії. Припустіть, що їм би це вдалось, пообіцявши, приміром, що Україна ніколи не вступить в НАТО чи ще щось таке, і Путін би не напав або анексував би Донбас так, як Крим через фіктивний референдум — ми б зараз перебували у своєму звичному нетямучому наївному блаженстві й звисока думали, що Арахамія таки справді мав рацію, що Захід нас лякав і ніякого нападу не могло бути. І це було б прекрасно, але, на жаль, нам такий розвиток подій не випав.

У війні, звісно, один винуватець — путінська Росія. Але те, що західні політики намагались будь-якими способами запобігти цьому, безсумнівно, правильними та дуже гуманними дії

Їм не вдалось, але вони робили правильно. Неправильно вчинив лише Путін, бо нападати на таку велику країну з іншим окремим народом і великою вже армією і потенційною підтримкою її практично усього світу — дія абсолютно ідіотична і кретиноїдна. Але кретинізм Путіна не заперечує правильність дій Макрона.

До речі, під час анексії Криму, кажуть, саме західні політики вмовили Україну не ескалювати, бо якби ми вже тоді почали зарубатись з Росією — то велика війна трапилась би вже у 2015-му. Путін вже тоді мав всі оці танки, ракети та солдатів. Але він відкусив Крим і частково Донбас, і втихомирився. Чи треба була нам велика війна вже у 2015-му? Очевидно, що ще менше, аніж зараз.

Читайте також: Ми не віримо нікому. Якщо, звісно, вони не кажуть те, що нам подобається

І надалі Україна і світ провадили політику поганого миру. У цьому контексті, до речі, я вважаю, абсолютно безглуздо порівнювати політику Порошенка і політику Зеленського відносно захисту України. Порошенко став президентом під час гарячої фази 2014-го року, і йому вдалось припалити вогнище війни й локалізувати його. І далі всі п'ять років свого президентства він посилював українську армію не для війни з Росією, а щоб максимально унеможливити її новий виток, логічно розцінивши, що Путін напав на нас в момент слабкості, то сенс йому нападати коли ми вже сильні? Але Путін виявився, ну ви в курсі, ще тим стратегом і логіком.

Порошенко став президентом під час гарячої фази 2014-го року, і йому вдалось припалити вогнище війни й локалізувати його. І далі всі п'ять років свого президентства він посилював українську армію не для війни з Росією, а щоб максимально унеможливити її новий виток, логічно розцінивши, що Путін напав на нас в момент слабкості, то сенс йому нападати коли ми вже сильні?

Армія України станом на 2019-й рік була насамперед інструментом стримування Путіна від нового нападу на Україну, а не армією, що готувалась до війни з ним. Ніхто до 24-го лютого серйозно не обговорював можливість військового звільнення Донбасу чи Криму. Бо це було правильно. І ті всі мінські домовленості — інструментом стримування Путіна. В надії, що він здохне або щось зміниться. В будь-якому випадку — краще не війна, а водіння його за носа, в надії що він помре, приміром.

І тому коли прийшов Зеленський — він мав робити те саме. Стримувати Путіна від нового нападу. Або підсилюючи армію ще більше, або якимись своїми методами, іншим баченням. Бо методи Порошенка, як бачимо, працювали, але не дуже довго. І що, бляха, найприкметніше — Зеленський і прийшов до влади під такими гаслами. "Шукати мир в очах Путіна" - це було його гасло, але він жодного разу так і не спробував його реалізувати. Ми несправедливо кпинимо його за це гасло, бо він навіть не брався за це. Весь цивілізований світ у кінці 2021-го року і на початку 2022-го робив те, що декларував Зеленський — пробував заглядати в очі Путіна і шукати там мир або, принаймні, спроби його знайти. Окрім самого Зеленського і його оточення, які два роки просто удавали, що ймовірності нової війни не існує, а в них ковід і дороги. І більшість з нас робила те саме, до речі. Якщо і був шанс Зеленському теж заглянути в очі Путіну і спробувати уникнути такого жахіття, яке ми отримали, — то він його не використав.

Зеленський і прийшов до влади під такими гаслами. "Шукати мир в очах Путіна" - це було його гасло, але він жодного разу так і не спробував його реалізувати

Безперечно, Зеленський як президент воюючої країни у сенсі війни ефективніший і успішніший за Порошенка. Але як президент країни, яка намагається пропетляти й війни не допустити — аж ніяк. Тому порівнювати їх обох за якимись загальними спільними категоріями — це як порівнювати трактор з помідором. Кожен з них керує Україною в різні періоди, які непорівнянні.

Читайте також: Коли закінчиться геноцидна війна Росії?

І ми ніби вже завдали Росії величезних людських і військових втрат, а світ економічних і політичних — цього виявилось абсолютно недостатньо, щоб Путіна зупинити, але самі вже втратили стільки й знову перебуваємо в точці, коли стрьомно і ніфіга неясно. І саме тому західні політики докладали усіх зусиль, аби не допустити моменту старту катастрофи, яка далі тільки закручуватиметься по спіралі, як вихор, втягуючи в себе все нові жертви та ресурси.

Дуже важливо пробувати поволі засвоювати цей неоціненний і дуже болючий наочний досвід, який дає нам історія, задля висновків, які допоможуть нам і світу загалом у майбутньому.

Хоча це, мабуть, нереально.