Новорічна ніч, наближається друга година, відколи ми з дружиною сидимо у вузенькому коридорчику, подалі від небезпечних вікон, перечікуючи повітряну тривогу. Щойно відсвяткували, щойно зібралися вкладатися спати, як над хатою з огидним дзижчанням пролетів іранський дрон, а потім з боку Києва почали лунати потужні вибухи.
– Зима тривоги нашої, – кажу, – колись у Стейнбека був такий роман. А тепер це про нас…
Зима тривоги нашої, без снігу, із недоречним теплом; прислухаючись до вибухів, ми тихо перемовляємося, що прикро буде, коли почнуть прокидатися дерева, а тоді вдарять морози, і весь майбутній урожай загине. Зима наших повітряних тривог, переховувань у підземних переходах і бомбосховищах, у підвалах і льохах, усюди, де нема смертоносного неба; зима з численними й тривалими відключеннями електрики, з поверненням ковіду, з ракетними обстрілами та атаками дронів. Обоє наших котів, Ірис і Пірат, теж не сплять, примостилися біля наших ніг. Цього разу вони напрочуд спокійно витримують звуки вибухів, на початку ж війни нажахано ховалися за шафами й довго потім боялися виходити надвір, під загрозливе небо.
– Мабуть, вони вже стали дорослими, от і не бояться…
Читайте також: Буденність геноциду. Яким запам'ятався 2022-й
Зима тривоги нашої нічної, новорічної, з порожніми вулицями довкола, без радісних вигуків і салютів, бо ж салюти заборонені, бо ж чимало сусідів виїхали за кордон, рятуючись самі і рятуючи своїх дітей від нападів російського гаддя. Якщо ми доживемо до ранку і вийдемо надвір, нас не зустрінуть барвисті розсипи конфетті й зіжмакані пакування від петард та хлопавок, як було це всі попередні роки. Діточе свято, як називає його моя мама, залишилося без дітей. У наших дітей відібрали свята, у декого з них відібрали і саме дитинство, повбивавши батьків, забравши рідний дім і землю; декого ж із дітей позбавили самого життя.
Якщо ми доживемо до ранку і вийдемо надвір, нас не зустрінуть барвисті розсипи конфетті й зіжмакані пакування від петард та хлопавок, як було це всі попередні роки. Діточе свято, як називає його моя мама, залишилося без дітей
Читайте також: Не забути про сніг
Не забудьте, що це зробили російські кати. Ні цього року, ні наступного, ніколи не забудьте і не простіть.
Зима тривоги нашої, коли ми свідомо відмовляємось будувати найпростіші плани на майбутнє. Зараз головне – пережити день, протриматися ніч. У дружини висока температура, замість того, щоб лягти до ліжка, вона змушена пів ночі сидіти в коридорі, потерпаючи від вибухів. Тож планувати будемо потім, коли дочекаємося ранку…
– …і мирного неба над головою! – в один голос відповідали продавчині із сусідньої "Фори" на моє вчорашнє привітання. Це було нереально давно, наче в попередньому житті. Під час обстрілів час зупиняється. Для декого – назавжди.
Я виходжу надвір, мимоволі втягуючи голову в плечі. У сусідній дев’ятиповерхівці світиться багато вікон, попри таку пізню годину. І світяться вони не через те, що люди безтурботно п’ють шампанське, віншуючи рідних і друзів з настанням Нового року, а тому, що триває зима тривоги нашої й під ногами здригається земля від вибухів, і чоловіки заспокоюють хворих, зляканих жінок, а жінки заспокоюють переляканих дітей, потайки думаючи: "Краще було б виїхати звідси".
Читайте також: Українське хюґе
У сусідній дев’ятиповерхівці світиться багато вікон, попри таку пізню годину. І світяться вони не через те, що люди безтурботно п’ють шампанське, віншуючи рідних і друзів з настанням Нового року, а тому, що триває зима тривоги нашої й під ногами здригається земля від вибухів, і чоловіки заспокоюють хворих, зляканих жінок, а жінки заспокоюють переляканих дітей, потайки думаючи: "Краще було б виїхати звідси"
Читайте також: Почнемо з Нового року…
Це тривожні світла. І все ж, дивлячись у чорне небо, я все одно вірю, що ми доживемо не тільки до наступного ранку, а й до ранку, коли ворожі сили покинуть нашу країну, назавжди, коли терориста Путіна знайдуть, як він і заповідав, мокрого й мертвого на підлозі нужника, коли ми святкуватимемо наші нові роки по-справжньому, не в підвалах і бомбосховищах, а на просторих, прекрасних вулицях та майданах наших міст. Це буде свято перемоги, і вперше в житті ці слова не здаються мені надто пафосними та переобтяженими ідеологічними конотаціями, бо перемога буде українською. Бо ми вистраждаємо її, виборемо, видеремо із кривавих лап осатанілих потвор, що вирішили запровадити своє дикунське й тваринне минуле у нашому людському теперішньому та майбутньому. Вслід за зимою тривоги нашої обов’язково надійде зима нашої радості, дорогі мої брати й сестри, українці. На безлюдних вулицях знову залунають дзвінкі дитячі голоси, легкий кришталевий сміх маленьких принців і принцес, якого ми так давно не чули. Вірити в це мене спонукають не так обнадійливі новини в інтернеті, як малопомітні, однак дієві, віщі знаки й прикмети – скажімо, ота табличка біля перукарні, де крейдою написані години роботи, а в кінці – "Слава ЗСУ!". Або вже традиційне збирання "на Байрактар" у кав’ярнях. Або синьо-жовті прапори на балконах і подвір’ях, те, що тридцять років тому здавалося немислимим. Змінилася поведінка людей, змінилася манера спілкування. Ми всі відчули тепер, що таке справжня, не плакатна солідарність: від фермера з Чернігівщини, який на початку вторгнення безплатно роздавав людям молоко, до дівчинки, яка усміхнено дякує мені за принесені бляшанки для окопних свічок. Ми всі знаємо тепер, що означає бути українцями, бути нескореними, бути.
З цими світлими думками вирушаємо спати. Сигнал відбою повітряної тривоги пролунає ще нескоро.
Спеціально для Еспресо
Про автора. Костянтин Москалець, письменник
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.
Слідкуйте за найважливішими новинами України! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку та телеграм-канал.